Капітан насилу підводився, і за всю поїздку до Рінкона цей немилосердний чичероне промовляв лише єдину філософську фразу, задивившись на вогні Сан-Томе, які ніби зависали в темряві ночі між землею і небесами.
— Велика це потуга — чи то на добро, чи то на зло, сер. Велика потуга.
А далі вони вечеряли в Mirliflores, де кухня була чудова, але в душі приїжджого залишалося враження, що в Сулако багато приємних, здібних молодих людей, чия платня, очевидно, така велика, що їм бракує розсудливості, і деякі з них, переважно англосакси, вміють майстерно, як то кажуть, «грати на нервах» оцьому доброму провідникові.
Двоколісний екіпаж (капітан Мітчелл називав його фаетоном), запряжений прудким сухоребрим мулом, якого весь час шмагав візник, з вигляду явно неаполітанець, швидко й аж побрязкуючи котився до гавані — отоді програма майже завершувалась перед освітленою конторою ОПСК, відчиненою в таку пізню годину з огляду на прибуття пароплава. Майже — але не зовсім.
— Десята година. Ваш корабель не відчалить до пів на першу, якщо не пізніше. Заходьте на бренді з содовою та ще одну сигару.
А в приватному помешканні суперінтенданта привілейований пасажир «Церери», чи «Юнони», чи «Паллади», ошелешений і мовби духовно розчавлений тим несподіваним потоком óбразів, звуків, імен, фактів та не вповні зрозумілої заплутаної інформації, слухав це все, наче втомлена дитина якусь чарівну казку — чув, як знайомий приголомшливо патетичний голос, долинаючи, як із потойбіччя, оповідав йому, що «в цій самій гавані» відбувся парад іноземних флотів, і він поклав кінець Костаґуано-сулакській війні. І що крейсер Сполучених Штатів «Поватан»[224] перший привітав салютом прапор Західної Держави — білий із зеленим лавровим вінком посередині, який обіймає жовту квітку амариліса[225]. Чув, що генерала Монтеро менш ніж через місяць після того, як він проголосив себе імператором Костаґуани, застрелив молодий офіцер-артилерист, брат його тодішньої коханки.
— Паскудний Педріто, сер, утік з країни, — промовляв голос. І розповідь плинула далі: — Згодом капітан одного з наших суден розповідав мені, що упізнав Педріто Guerrillero в якомусь південному порту: той, у пурпурових капцях і в оксамитовій шапочці з золотою китичкою, тримав там публічний дім.
— Паскудний Педріто! Хто він такий, чорт забирай? — дивувався поважний перелітний птах, що ширяв на межі чування і сну, рішуче розплющивши очі та випускаючи з губ, з яких стирчала вісімнадцята чи двадцята за той незабутній день сигара, слабеньке, але миле колечко димку.
— Він явився мені в цій самій кімнаті, наче примара, сер, — капітан Мітчелл зі щирим теплом та відтінком мрійливих гордощів уже говорив про свого Ностромо. — Можете собі уявити, сер, яке враження це на мене справило. Авжеж, він повернувся морем разом з Барріосом. І перше, що він розповів мені, коли я став здатен його чути, — це те, що він підібрав був шлюпку з того самого баркаса, яка дрейфувала по затоці! Цей випадок його ніби аж підкосив. А випадок — досить-таки небуденний, якщо ви згадаєте, що від того моменту, коли затонуло срібло, минуло шістнадцять днів. Ураз я побачив, що Ностромо став іншою людиною. Він так уп’явся очима у стіну, сер, наче по ній бігав павук чи ще казна-що. Пропажа срібла не йшла йому з думки. Перше, що він мене спитав, — це чи донья Антонія вже чула про смерть Деку. Голос його тремтів. Я відповів йому, що донья Антонія, власне кажучи, ще не повернулася до міста. Бідолашна дівчина! І не встиг я поставити йому тисячу запитань, що готові були зірватися мені з язика, як він, несподівано кинувши «Вибачте, сеньйоре», узагалі вилетів із контори. Я не бачив його три дні. Знаєте, я був страшенно заклопотаний. Схоже, він вештався по місту й за містом, а на дві ночі заявився ночувати до повіток залізничників. Здавався байдужісіньким до всього довкола. На верфі я спитав його: «Коли ви збираєтеся знову стати до праці, Ностромо? Для карґадорів зараз багато роботи».
224
«
225