— Сеньйоре, — відказав він, повільно звівши на мене допитливий погляд, — хіба вас дивує, що я ще надто втомлений, аби працювати? Та й яку роботу зміг би я зараз робити? Як мені дивитися в очі моїм карґадорам після того, як я не вберіг баркас?»
Я благав його не думати більше про срібло, а він посміхався. Посмішка, яка вразила мене в саме серце, сер. «То була не помилка, — сказав я йому. — То була рокованість. І годі було якось зарадити». — «Sí, sí!» — відповів він і відійшов. Я гадав, що найкраще — лишити його трохи самого, аби він із цим упорався. Сер, насправді йому знадобилися довгі роки, аби з цим упоратися. Я був під час його зустрічі з доном Карлосом. Треба сказати, що той Ґулд — чоловік холоднуватий. Він стільки років мусив міцно тримати в руках свої почуття, маючи діло зі злодіями та шахраями й повсякчас стоячи разом зі своєю дружиною перед загрозою зазнати краху, що це стало його другою натурою. Довгий час вони з Ностромо дивились один на одного. Дон Карлос у своїй спокійній стриманій манері запитав, чим може йому служити.
«Моє ім’я відоме по всьому Сулако, — так само спокійно відказав Ностромо. — То чим же ви можете мені служити?» І більше того разу не було сказано ні слова. Втім, згодом була виставлена на продаж дуже гарна прибережна шхуна, і ми з пані Ґулд домовилися купити її та подарувати Ностромо. Так ми й зробили, але він за три роки повернув нам усю суму. Бізнес бурхливо розвивався тут по всьому узбережжю, сер. Скажу більше, Ностромо таланило в усьому, якщо не брати до уваги історії зі сріблом. Бідолашна донья Антонія, у пам’яті якої ще свіжі були спогади про жахіття, пережиті в лісах під Лос-Атос, також мала з ним зустріч. Хотіла дізнатися про Деку: про що вони говорили, щó робили, про щó думали до останньої хвилини тієї фатальної ночі. Пані Ґулд казала мені, що Ностромо тримався зразково: спокійно і приязно. Панна Авельянос розридалася лише тоді, коли він розповів їй, як Деку прохопився, що його план увінчається славним успіхом… І немає сумніву, сер, що так воно і сталось. Це успіх.
Нарешті програма добігала кінця. А коли привілейований пасажир аж тремтів від приємного передчуття відпочинку у своїй койці і вже й забував спитати: «У чому ж, чорт забирай, полягав план Деку?» — капітан Мітчелл казав:
— Перепрошую, ми вже скоро мусимо попрощатися. Приємно було провести з вами день — ви слухали з таким жвавим зацікавленням. Я проведу вас на корабель. Кинете погляд на «Світову Скарбницю». Чудова це назва.
І голос стернового з дверей, який повідомляв, що шлюпка готова, завершував програму.
Ностромо і справді знайшов шлюпку з баркаса, яку залишив був Деку на Великій Ісабелі і яка потім дрейфувала порожняком далеко в затоці. Він сáме стояв на містку першого з транспортних пароплавів Барріоса за годину плавби від Сулако. Барріос, який завжди тішився зухвалими подвигами й високо цінував відвагу, дуже вподобав капатаса. За час того плавання вздовж берега генерал тримав Ностромо при собі, часто звертаючись до нього в тій брутальній галасній манері, яка означала його велику прихильність.
Ностромо перший помітив з носа крихітну, примарну темну цятку, яка з’явилась на мерехтливій гладіні затоки просто на тлі Трьох Ісабел. Бувають випадки, коли не треба нехтувати найменшим фактом, — і маленький човник так далеко від берега міг мати якесь значення, що його варто було з’ясувати. Барріос схвально кивнув — і транспорт відхилився від курсу, пройшовши досить близько від суденця, аби переконатися, що на ньому немає жодної живої душі. То був звичайнісінький човник, який дрейфував, а весла його лежали на днищі. Але Ностромо, якому всі ці дні з думки не йшов Деку, ще здалеку схвильовано впізнав шлюпку з баркаса.