Сер Джон багато чув про Чарлза Ґулда в Санта-Марті й тепер хотів дізнатися більше. Головний інженер запевнив його, що управитель срібної копальні Сан-Томе має колосальний вплив на всіх цих іспанських донів. До того ж йому належить один з найкращих домів у Сулако, а гостинність Ґулда — понад усяку похвалу.
— Мене прийняли так, ніби знали багато років, — казав він. — Маленька леді — втілена доброта. Я зупинився в них на місяць. Ґулд допоміг мені організувати розвідувальні експедиції. Те, що він фактичний власник срібної копальні Сан-Томе, забезпечує йому особливе становище. Схоже, до нього прислухáється мало не кожен провінційний туз, а ще, як я вже казав, він здатен вертіти всіма провінційними ідальго. Якщо зважатимете на його поради, то труднощі відпадуть самі собою, бо залізниця йому потрібна. Звичайно, ви мусите стежити за своїми словами. Він — англієць, а крім того, напевно, страшенно багатий. Якусь частку разом з ним має в тій копальні фірма Голройда, тож можете собі уявити…
Він затнувся, коли перед одним з невеликих вогнищ, які горіли' біля низької стінки загороди, підвелася чоловіча постать, по шию закутана в пончо. Поруч на землі в червоних відблисках приску темніло сідло, яке чоловік підкладав під голову замість подушки.
— Я побачуся з самим Голройдом, коли вертатимусь в Англію через Штати, — відказав сер Джон. — Як я переконався, йому теж потрібна залізниця.
Чоловік, який підвівся із землі, потривожений, мабуть, близькими голосами, черкнув сірником, аби прикурити цигарку. Вогник вихопив із темряви бронзове чорновусе обличчя, пильні очі з прямим поглядом; потому, поправивши свою накидку, він простягся долі й знову поклав голову на сідло.
— То наш таборовий бригадир, якого я мушу відіслати назад до Сулако, раз ми збираємось вести розвідку в долині Санта-Марта, — пояснив інженер. — Незамінна людина, його позичив мені капітан Мітчелл з ОПСК. З боку Мітчелла це дуже велика послуга. Чарлз Ґулд казав мені, що я не міг би вчинити нічого кращого, ніж скористатись його пропозицією. Схоже, той парубок знає, як керувати всіма цими погоничами мулів та пеонами. Ми не мали з нашими людьми ані найменших проблем. Він має супроводжувати вашу diligencia прямісінько до Сулако разом із деякими нашими залізничними робітниками. Дорóга погана. Його допомога може врятувати вас від однієї-двох аварій. Він пообіцяв мені дбати про вас усю дорóгу, наче про рідного батька.
Цим таборовим бригадиром був моряк-італієць, якого всі європейці в Сулако зазвичай звали Ностромо, наслідуючи неправильну вимову капітана Мітчелла. І справді, неговіркий і послужливий, він чудово впорався зі своїми обов’язками на небезпечних ділянках дороги, що згодом підтвердив пані Ґулд сам сер Джон.
У той час Ностромо вже прожив у Костаґуані досить довго, і встиг набити собі щонайвищу ціну в очах капітана Мітчелла. Ясно, що він належав до тих безцінних підлеглих, мати яких у своєму підпорядкуванні — законна підстава для хвастощів. Капітан Мітчелл пишався своїм умінням розбиратися в людях, але не був егоїстом, і на ґрунті цієї його невинної гордині вже розвивалась манія «позичати мого капатаса карґадорів», яка рано чи пізно мала звести Ностромо особисто з кожним європейцем у Сулако, і то в ролі такого собі універсального повірника, генія метикуватості в його власній життєвій сфері.
— Цей чолов’яга відданий мені тілом і душею! — не раз стверджував капітан Мітчелл, і хоча, напевно, ніхто не міг пояснити, чому це так має бути, однак, з огляду на їхні стосунки, годі було сумніватися в цих словах, — засумніватись могла б хіба що людина такої прикрої ексцентричної вдачі, як доктор Моніґем, чий короткий скептичний сміх виражав якимось дивом безмежну недовіру до всього людства. Не те щоб доктор Моніґем забагато сміявся чи розкидався словами. У доброму гуморі він був страшенно мовчазний. Коли ж був не в гуморі, то люди лякались неприхованої зневаги в його словах. Лише пані Ґулд могла втримати у прийнятних рамках його скепсис щодо мотивації людських вчинків, проте навіть їй (з нагоди, не пов’язаної з Ностромо, і лагідним, як на нього, тоном), навіть їй доктор якось сказав:
— Власне, немає нічого безглуздішого, ніж вимагати, щоб людина судила інших так само поблажливо, як і саму себе.
І пані Ґулд поспішила змінити тему. Про цього англійського лікаря ходили дивні чутки. Як переказували пошепки, багато років тому, за часів Ґусмана Бенто, він був замішаний у змові, яка була викрита через зраду і, як то кажуть, втоплена в крові. Лікар був уже сивий, мав голене зморшкувате обличчя цеглистої барви, а його картата фланелева сорочка та стара засмальцьована панама були основним викликом умовностям Сулако. Якби не бездоганна чистота його медичного одягу, його можна було б прийняти за одного з тих розхристаних європейців, які самим своїм виглядом ображають добропристойність іноземної колонії чи не в усіх екзотичних частинах світу. Коли молоді леді Сулако, чиї миловидні личка цілими гронами прикрашали балкони на вулиці Конституції, бачили, як він у короткій лляній куртці, недбало накинутій поверх картатої фланелевої сорочки, прохóдив мимо, накульгуючи й похиливши голову, то казали одна одній: