Не могло бути й мови, щоб зупиняти транспорт, аби підібрати таку дрібницю. Для порятунку людських життів та майбутнього цілого міста важила кожна хвилина. Перший транспорт із генералом на борту повернувся на свій курс. Услід за ним поспішала решта пароплавів, які безладно розтягнулись на милю чи більше по затоці, немов на фініші океанської регати, чорніючи й димлячи на тлі західного небокраю.
— Mi General[226], — дзвінко, але спокійно пролунав голос Ностромо, який стояв позаду гурту офіцерів, — мені б хотілося врятувати той човник. Por Dios, я його впізнав. Він належить моїй компанії.
— А ти, por Dios, — голосно і добродушно зареготав Барріос, — належиш мені. Я хочу зробити тебе капітаном кавалерії, щойно на очі нам трапиться якийсь кінь.
— Я плаваю набагато краще, ніж їжджу верхи, mi General, — крикнув Ностромо, із застиглим поглядом проштовхуючись до леєра. — Пустіть…
— Пустити тебе? Що за чванько, — весело пожартував генерал, навіть не дивлячись на нього. — Відпустити його! Ха-ха-ха! Хоче, аби я сказав, що ми без нього Сулако не захопимо! Ха-ха-ха! Хочеш попливти по човник, мій синку?
Його регіт урвав страшенний окрик, який прокотився від носа до корми. То Ностромо стрибнув за борт і його чорна голова вже виринула ген далеко від корабля. Генерал нажахано пробурмотів, мов його громом ударило:
— Cielo![227] Грішний я, грішний! — Стривожено глянув за борт і побачив, що Ностромо пливе напрочуд вправно, а тоді страхітливо прогримів: — Ні! Ні! Ми не зупинимось, аби підібрати цього нахабу. Хай собі тоне — от навіжений капатас.
Ніщо, крім фізичного примусу, не могло завадити Ностромо стрибнути за борт. Той порожній човник, який таємничо виплив йому назустріч, ніби на ньому веслував незримий привид, заворожував, мов якесь знамення, якесь застереження, він неначе приголомшливо і загадково відповідав на невідступну думку про срібло та долю людську. Ностромо стрибнув би, навіть якби ці півмилі плавби загрожували йому смертю. Але поверхня води була гладенька, мов на ставку, а акули в затоці Пласідо чомусь не водились, хоча по той бік від Пунта-Мáла вони роєм роїлись попри берег.
Капатас ухопився за корму шлюпки й важко відсапнув. Дивна млість охопила його, поки він плив. Ще у воді він скинув чоботи й куртку. Трохи повисів на кормі, віддихуючись. Оддалік транспорти йшли навпростець до Сулако, тримаючись тепер купи і справляючи враження дружнього змагання, судноплавного спорту, регати, і дим їхніх труб, зливаючись, стелився просто в нього над головою, мов прозора сірчано-жовта пелена туману. Це завдяки його рішучості, його відвазі, його вчинку ці кораблі вийшли в море і поспішили на порятунок життів і статків «бланко», наглядачів над народом, на порятунок копальні Сан-Томе, на порятунок дітей Віоли.
Енергійно і вправно він переліз через корму. Той самий човен! Нема сумніву, нема жодного сумніву. Це шлюпка баркаса № 3 — шлюпка, яку він залишив на Великій Ісабелі Мартінові Деку, аби той мав як урятуватись, коли раптом не буде змоги допомогти йому з берега. І ось вона випливла йому назустріч, порожня і незбагненна. Що ж трапилося з Деку? Капатас якусь хвилю оглядав човен. Шукав якусь подряпину, якусь мітку, якийсь знак. Але знайшов лише брунатну пляму на краю борту навпроти банки. Він нахилився і сильно потер пляму пальцем. Тоді мляво сів на кормове сидіння, зімкнувши коліна і схрестивши ноги.
Мокрий, мов хлющ, з прилиплим до голови волоссям та обвислими вусами, з яких крапотіла вода, затьмареним поглядом утупившись у днище шлюпки, капатас карґадорів нагадував потопельника, який сплив із безодні, аби згаяти собі призахідну годину на маленькому човнику. Хвилювання через ризиковану виправу і вчасне повернення, хвилювання від досягнутого успіху і все те хвилювання через плетиво думок про великий скарб та другу людину, яка знала про його існування, розвіялось. До останньої хвилини він сушив собі голову над тим, як то примудритися незагайно і непомітно побувати на Великій Ісабелі. Адже серпанок таємності так тісно поєднався в його думках зі скарбом, що навіть перед Барріосом він утримався від будь-яких згадок про перебування Деку зі сріблом на острові. Втім, у листах, які він привіз генералові, було коротко згадано пропажу баркаса як таку і що це вплинуло на становище в Сулако. За таких обставин одноокий Убивця тигрів, здаля зачувши битву, не марнував часу на розпити посланця. Власне, Барріос, розмовляючи з Ностромо, припустив, що і дон Мартін Деку, і зливки з Сан-Томе пропали безвісти, а Ностромо, якого він прямо не питав, уперто мовчав під впливом якоїсь нез’ясовної стриманості, змішаної з недовірою. «Хай дон Мартін розповість про все сам», — казав він собі подумки.