Неперевершений капатас карґадорів, жертва розчарованого марнославства, яке стає винагородою за відважні вчинки, всю ніч просидів, як утомлений зацькований вигнанець, і звідав таких мук безсоння, яких ніколи не знав Деку, його товариш у найвідчайдушнішій виправі його життя. І він губився у здогадах, як же помер Деку. Але знав, яку роль відіграв тут він сам. Спершу жінка, згодом чоловік — обох він покинув на останній межі заради проклятого скарбу. І ціна його — не врятована душа та погублене життя. Відсторонення й заціпеніння від побожного жаху змінилося спалахом безмірних гордощів. Немає у світі нікого, крім Джан’ Баттісти Фіданци[228], капатаса карґадорів, непощербного і незрадливого Ностромо, хто міг би заплатити таку ціну.
Він вирішив, що тепер нікому не дозволить відібрати цю здобич. Нікому. Деку помер. Але як? У тому, що той помер, Ностромо не мав ані тіні сумніву. Але чотири зливки?.. Навіщо? Чи не мав він на думці повернутись і взяти ще — іншим разом?
Скарб виявляв свою приховану владу. Вона скаламутила ясний розум чоловіка, який заплатив за срібло свою ціну. Він був певен, що Деку помер. Йому здавалося, що весь острів сповнений перешіптувань: «Помер! Сконав!». І капатас упіймав себе на тому, що прислухається, чи не зашелестять кущі, чи не захлюпає під чиїмись кроками вода у струмку. Помер! Балагур, novio доньї Антонії!
— Ха! — зронив Ностромо, упершись чолом у коліна у світлі мертвенно-блідого світанку, що зайнявся над визволеним Сулако і над затокою, сірою, мов попіл. — Це до неї він полине. До неї полине!
Ще й чотири зливки! Чи не взяв їх Деку з помсти, аби накласти на нього прокляття — як зробила це та розгнівана жінка, що напророчила йому муки совісті й поразку, а проте доручила врятувати власних дітей? Що ж, дітей він врятував. Покінчив із прокляттям злиднів та голодної смерті. І все це зробив сам-один — а може, й за допомогою диявола. Кому яке діло? Хоч його і зрадили, він зробив це, заодно врятувавши й копальню Сан-Томе — вона уявлялась йому велетенською злою силою, безмірне багатство якої панує над відвагою, непосильною працею і вірністю бідноти, над війною і миром, над життям міста, моря і Кампо.
Сонце освітило небо за шпилями Кордильєрів. Капатас якийсь час дивився на земляний осип, каміння та поламані кущі, які маскували схованку зі сріблом.
— Мені треба багатіти дуже повільно, — розмірковував він уголос.
Сулако зламало обачність Ностромо, який таки швидко багатів завдяки прихованим скарбам, над якими стривожено ширяли добрі та злі духи, скарбам, видобутим з-під землі працьовитими руками народу. Це нагадувало другу молодість, нове життя, сповнене обіцянок, неспокою, праці, — життя, яке щедро розсипає багатства на всі боки, повергаючи світ у захват. Матеріальні інтереси потягли за собою й матеріальні зміни. Та й інші зміни, делікатніші, ззовні непомітні, справили вплив на душі та серця людей праці. Капітан Мітчелл подався на батьківщину, де зажив собі на прибутки від заощаджень, вкладених у копальню Сан-Томе, а доктор Моніґем постарів, голову йому посріблила сивина, але з лиця він не змінився і жив з невичерпного скарбу своєї самопосвяти, захованого глибоко в серці, немов незаконно здобуте багатство.
Під час затяжного, вже другого, візиту Ґулдів до Європи та Сполучених Штатів Америки головний інспектор державних шпиталів (за утримання яких відповідала Гулдова концесія), офіційний радник муніципалітету з питань санітарії, головний лікар Об’єднаних копалень Сан-Томе (територія яких, багата на золото, срібло, мідь, свинець, кобальт, простягалася вздовж підніжжя Кордильєрів на довгі милі) почувався жертвою злиднів, незгод і голоду. Ґулди попросили його, завсідника «каси», перевіреного друга родини, старого парубка без жодних уз і без жодного господарства (хіба що професійного характеру), замешкати у своєму домі. За ті одинадцять місяців їхньої відсутності усі знайомі кімнати щоразу нагадували йому про жінку, до чиїх ніг він склав усю свою вірність, і ставали дедалі нестерпніші. Що ближче був день прибуття поштового пароплава «Гермес» (найновішого придбання з блискучого флоту ОПСК), то життєрадісніше лікар шкандибав, то сардонічніше огризався на прості та лагідні звертання — і все через сущу нервозність.