— А що на це сама Джізелла? — запитала пані Ґулд.
— Я певен, що вона ще та кокетка, — відказав лікар. — Не думаю, що вона якось дуже вже переймалася. Звичайно, увага чоловіків їй подобається. Рамірес був не єдиний, якщо дозволите мені так сказати, пані Ґулд. Був принаймні ще один штатний інженер із залізниці, якому теж пригрозили рушницею. Старий Віола не дозволяє жартувати зі своєю честю. Відколи померла його дружина, він став неспокійний і підозріливий. І був дуже задоволений, що забрав свою молодшу доньку з міста. Але погляньте, щó сталося, пані Ґулд. Раміресові, чесному залицяльнику, жертві нерозділеного кохання, заборонено з’являтися на острові. Дуже добре. Він шанує заборону, але, природно, часто звертає погляд на Велику Ісабелу. Схоже, в нього вже виробилася звичка споглядати той маяк пізньої ночі. І під час цих сентиментальних чувань він виявляє, що Ностромо, тобто капітан Фіданца, дуже пізно вертається після своїх візитів до Віол. Часом аж опівночі.
Лікар зробив паузу і багатозначно подивився на пані Ґулд.
— Так. Але я не розумію… — почала вона, явно приголомшена.
— Зараз буде найдивніше, — вів далі доктор Моніґем. — Віола, який живе на острові королем, не дозволить жодному відвідувачеві лишатися там дотемна. Навіть капітан Фіданца має покидати острів після заходу сонця, коли Лінда підіймається на маяк пильнувати ліхтар. І Ностромо слухняно відпливає. Але що відбувається згодом? Що він робить у затоці між пів до сьомої та північчю? Не раз бачили, як він такої пізньої години тихенько виходить на веслах у гавань. Раміреса пожирають ревнощі. Він не посмів наблизитись до старого Віоли, а от з Ліндою наважився посваритися — в неділю вранці, коли вона переправилась на берег, аби послухати месу і провідати могилу матері. На верфі розігралася сцена, свідком якої, власне, став я. Було це рано-вранці. Напевно, Рамірес навмисно чекав на Лінду. Я опинився там зовсім випадково, оскільки мене терміново вúкликав на консультацію лікар з німецької канонерки, що стояла в гавані. Лінда з люттю та зневагою вергала на Раміреса громи і блискавки, а той, схоже, був сам не свій. Дивне то було видовище, пані Ґулд: довгий мол, на дальньому кінці якого — оскаженілий карґадор, підперезаний багряним шáлевим поясом, і дівчина, вся в чорному; ранній недільний ранок, тінь гір на спокійних водах гавані, поміж кораблями, що стояли на якорі, снувало хіба що одне-два каное, та ще шлюпка з канонерки підійшла, щоб мене забрати. Лінда пройшла десь за фут біля мене. Я звернув увагу на її несамовиті очі. Гукнув її. Вона мене не чула. Не бачила. Але я подивився їй в обличчя. Воно було страхітливо спотворене гнівом і болем.
Пані Ґулд випросталась у кріслі, дуже широко розплющивши очі.
— Що ви маєте на увазі, докторе Моніґеме? Чи не хочете ви сказати, що підозрюєте молодшу сестру?
— Quien sabe! Хто тут що скаже? — відповів лікар, знизуючи плечима, немов уроджений костаґуанеро. — На верфі до мене підійшов Рамірес. Його хитало — був, як ненормальний. Схопився руками за голову. Він мусив з кимось поговорити — просто мусив. Звичайно, попри весь свій божевільний стан, він мене впізнав. Мене тут добре знають. Я надто довго прожив серед тутешнього люду, аби бути кимось іншим, ніж лікарем з лихим оком, який може вилікувати всі тілесні недуги й зурочити одним поглядом. Рамірес підійшов до мене. Намагався заспокоїтися. Намагався пояснити, що просто хоче застерегти мене щодо Ностромо. Капітан Фіданца нібито згадав мене на тому чи іншому таємному зібранні як найлютішого зневажника бідноти — зневажника народу. Цілком можливо. Він робить мені честь своєю невмирущою неприязню. І одного слова славетного Фіданци може бути цілком досить, аби спрямувати ніж у руках якогось йолопа мені у спину. Санітарна комісія, яку я очолюю, не тішиться прихильністю населення. «Стережіться його, сеньйоре докторе. Покінчіть із ним, сеньйоре докторе», — шипів Рамірес прямо мені в обличчя. А потім зірвався: «Той хлоп, — аж захлинався він, — зачаклував обох оцих дівчат». Як на нього, він наговорив зайвого. Тепер він мав бігти — забігти кудись і заховатися. Він ніжно голосив за Джізеллою, а тоді обзивав її так, що й повторити годі. Якби він був певен, що так чи інакше пробудить у ній любов, то забрав би її з острова. Забрав би в ліс. Але так не годиться… Він подався геть, вимахуючи руками над головою. Тоді я помітив старого негра, який сидів на пристані за купою ящиків і рибалив. Ураз він змотав вудки і зслиз. Але він, певно, дещо чув і, певно, ще й розпатякав це, бо старого Ґарібальдіно, припускаю, попередив хтось із друзів-залізничників стосовно того Раміреса. У всякому разі батька попередили. А Рамірес зник з міста.