— Так. Вони з батьком у великій кімнаті.
Тоді капітан Фіданца підійшов ближче, заглянув у вікно спальні, боячись, що його викриє Лінда, яка навіщось могла туди повернутись, і спитав, безмовно ворушачи губами:
— Ти мене любиш?
— Більше за життя. — Під його уважним поглядом Джізелла знову взялася за вишивання і говорила далі, придивляючись до своєї роботи: — Інакше мені не жити. Не жити, Джованні. Бо таке життя схоже на смерть. О Джованні, я загину, якщо ти не забереш мене звідси.
Він ласкаво усміхнувся.
— Коли стемніє, я підійду до вікна, — сказав він.
— Ні, Джованні. Не цієї ночі. Лінда з батьком сьогодні довго розмовляли.
— Про що?
— Здається, я почула ім’я Раміреса. Не знаю. Я боюся. Я завше боюся. Це все одно, що помирати тисячу разів на день. Твоя любов для мене — те сáме, що для тебе — твій скарб. Вона є, але мені її завше замало.
Він дивився на неї й не рушився з місця. Вона була прекрасна. Його переповнила пристрасть. Тепер над ним панували дві сили. Але Джізелла була нездатна на незгасні почуття. На словах вона була щира, але вночі спокійно спала. Коли бачила його, то відразу спалахувала. А потім про переміну в ній свідчила лише дедалі більша мовчазність. Вона боялася себе зрадити. Боялась болю, фізичної розправи, дошкульних слів, боялась наразитися на гнів і стати свідком насильства. Бо душа її була світла і ніжна, а її порухи — по-язичницькому щирі. Джізелла пролепетала:
— Забудь про палац, Джованні, і про виноградник на пагорбах, бо через них гине наша любов.
Вона урвала мову, побачивши Лінду, яка мовчки стояла на розі будиночка.
Ностромо обернувся до своєї нареченої з привітанням, і його вразили її запалі очі та щоки, хворобливе і змучене лице.
— Ти хворіла? — спитав він, намагаючись вкласти у свої слова стурбованість.
Її чорні очі блиснули на нього.
— Я схудла? — запитала вона.
— Так… можливо… трохи.
— І постарішала?
— На кожному з нас позначаються прожиті дні.
— Боюсь, я посивію, поки на моєму пальці з’явиться обручка, — повільно промовила Лінда, не зводячи з нього очей.
Закочуючи собі рукави, вона чекала, щó він скаже.
— А от цього не бійся, — відповів він відсутнім голосом.
Вона відвернулась, ніби вже не було про що говорити, і заходúлась поратися по господарству, а Ностромо завів бесіду з її батьком. Розмовляти зі старим Ґарібальдіно було нелегко. З віком його розумові здібності не ослабли, лише начебто осіли на дно. Відповідав він нескоро, з величною урочистістю. Але саме того дня був жвавіший, моторніший, ніж завжди, — здавалося, що старий лев ожив. Він непокоївся через своє добре ім’я. Вірив Сідоні, який попереджав його про наміри Раміреса щодо його молодшої доньки. А їй не довіряв. Вона — вітрогонка. Але «синові Джан’ Баттісті» він про свій клопіт нічого не сказав. Тут відчувалося старече марнославство. Джорджо хотів показати, що й сам спроможен захистити честь своєї родини.
Ностромо попрощався рано. Щойно він зник у напрямку берега, як Лінда вийшла за поріг і з виснаженою посмішкою сіла поруч батька.
Від тієї самої неділі, коли засліплений пристрастю й охоплений розпачем Рамірес чекав її на верфі, у неї більше не лишалося сумнівів. Ревнива маячня того типа не стала для неї одкровенням. Зате зміцнила в ній — неначе цвях, убитий у серце, — відчуття несправжності й фальшу від спілкування зі своїм нареченим замість колишнього блаженства і захищеності. Тієї неділі вона пройшла повз Раміреса, обдавши його обуренням і презирством, але мало не вмерла від горя і сорому, лежачи на помережаній різьбленими написами кам’яній плиті на могилі Терези; на ту плиту скинулися машиністи й монтери із залізничного депо на знак пошани до героя Соборної Італії. Старий Віола не спромігся здійснити своє бажання поховати дружину в морі, й Лінда плакала на могилі.
Завдана їй незаслужена кривда приголомшувала її. Якщо Ностромо прагнув розбити їй серце — що ж, чудово. Джан’ Баттісті можна все. Але навіщо ще й топтати це серце ногами, навіщо чинити наругу над її душею? Е, ні! Душу він їй розбити не зможе. Вона витерла сльози. А Джізелла! Джізелла! Ця малá, яка завжди, відколи зіп’ялась на ноги, чіплялась їй за спідницю, шукаючи захисту. Яка дволичність! Але вона, мабуть, не могла тут зарадити. Коли йдеться про чоловіка, ця пустоголова бідолашка нічого не годна з собою вдіяти.
Лінда успадкувала від Віоли-батька чимало стоїчності. Вона вирішила нічого не казати. Але по-жіночому домішала до своєї стоїчності пристрасть. Короткі, боязкі, обережні відповіді Джізелли лютили тією куцістю, яка нагадувала зневагу. Одного дня вона кинулась до стільця, на якому розвалилась її ледача сестра, і лишила на найбілішій шиї Сулако сліди своїх зубів. Джізелла закричала. Але від Віоли-батька вона успадкувала певну міру героїзму. Мало не зомлівши від жаху, вона лише повільно проказала: