— Не гаси світла, — скомандував лікар. — Я хочу бачити сеньйору.
— Сеньйора в кансіярії[237] сеньйора адміністрадóра, — солодкаво відповів Басіліо. — Сеньйор адміністрадóр за годину від’їжджає в гори. Схоже, є загроза якихось робітничих заворушень. Безсовісні люди — ні розуму, ні порядності. І ледачі, сеньйоре. Ледачі.
— Ти сам — ледащо безсовісне і йолоп, — відрубав лікар з тією дратівливістю, за яку всі його так «любили». — Не гаси світла.
Басіліо з гідністю пішов. Доктор Моніґем, очікуючи в яскраво освітленій «салі», невдовзі почув, як у дальньому кінці дому зачинилися двері. Забряжчали остроги, потім усе стихло. Сеньйор адміністрадóр подався в гори.
Ритмічно шелестячи довгим шлейфом, у блиску самоцвітів та в переливах шовку, схиливши свою точену голівку, ніби під вагою пишного білявого волосся, в якому проглядали срібні нитки, «перша леді Сулако», як зазвичай називав її капітан Мітчелл, пройшла освітленим «корредором», немислимо багата, кохана, оточена повагою, шаною та визнанням — і, мабуть, самотніша за будь-кого з людей, хто лише жив на цій землі.
На вигук лікаря «Пані Ґулд! Одну хвилинку!» вона здригнулась від несподіванки і спинилась у дверях порожньої освітленої «сали». Через подібність настрою та обставин вигляд лікаря, який стояв самотою серед груп меблів, вúкликав у неї емоційні спогади про несподівану зустріч з Мартіном Деку, померлим лихою смертю багато років тому, — у тиші вона ніби почула його голос, який промовляє: «Антонія забула тут віяло». Але насправді озвався голос лікаря, трохи змінений від збудження. Емілія звернула увагу на те, як блищали його очі.
— Пані Ґулд, ви мені потрібні. Знаєте, щó трапилося? Пам’ятаєте, щó я розповідав вам учора про Ностромо? Ну так ось: ланча, палубний човен із Сапіґи з чотирма неграми на борту, проходила неподалік від Великої Ісабели й зі скелі їх окликнув жіночий голос — голос Лінди, — власне звелів їм завернути до пляжу (ніч була місячна) і забрати до міста пораненого. Звичайно, патрон[238] (від кого я все це й почув) відразу так і зробив. Він розповів мені, що коли вони завернули до положистого краю Великої Ісабели, то побачили Лінду Віолу, яка на них чекала. Вони причалили і попрямували за нею: вона повела їх під дерево неподалік від будиночка при маяку. Там вони побачили Ностромо, який лежав на землі, його голову тримала на колінах молодша сестра, а Віола-батько стояв дещо оддалік, спершись на рушницю. Під керівництвом Лінди негри винесли з будиночка стіл і зробили з нього ноші, відламавши ніжки. Вони вже в місті, пані Ґулд. Тобто Ностромо і… і Джізелла. Негри перенесли його в лікарню невідкладної допомоги біля гавані. Він послав по мене санітара. Але бачити він хотів не мене — а вас, пані Ґулд! Вас!
— Мене? — прошепотіла пані Ґулд, трохи зіщулившись.
— Так, вас! — випалив лікар. — Він благав мене — свого ворога, як він думає, — негайно привести вас до нього. Схоже, він хоче сказати вам щось віч-на-віч.
— Бути не може! — пролепетала пані Ґулд.
— Він сказав мені: «Нагадайте їй, що я зробив дещо, аби вона не втратила дах над головою»… Пані Ґулд, — не вгавав лікар, страшенно схвильований, — пам’ятаєте срібло? Срібло на баркасі — яке пропало?
Пані Ґулд пам’ятала. Але не сказала, що їй нестерпна була навіть згадка про те срібло. Саме втілення щирості, вона з надто вже великим жахом згадувала, що вперше і востаннє у своєму житті приховала від чоловіка правду якраз про те сáме срібло. Страхи, пережиті в ті дні, надщербили їй душу, і вона так собі цього й не вибачила. Ба більше, те срібло, яке ніколи б не пішло за водою, якби її чоловік дізнався про новини, які приніс Деку, опосередковано мало не стало причиною смерті доктора Моніґема. І це її дуже жахало.
— Але чи пропало воно? — вигукнув лікар. — Я завжди відчував, що відтоді в нашого Ностромо з’явилась якась таємниця. Я абсолютно певен, що він хоче тепер, на порозі смерті…
— На порозі смерті? — перепитала пані Ґулд.
— Так. Так… Можливо, він хоче розповісти вам щось про те срібло, яке…
— О, ні! Ні! — приглушено вигукнула пані Ґулд. — Хіба воно не пропало, хіба з ним не покінчено? Хіба й без нього не досить скарбів, аби зробити всіх на світі нещасними?
Лікар помовчав, покірний і розчарований. Зрештою наважився сказати, тихо-тихо:
— А ще ж ця Віолина донька, Джізелла. Що нам робити? Здається, батько і старша сестра…
Пані Ґулд визнала, що свідома обов’язку зробити для цих дівчат усе, що в її силах.
— Унизу жде volante[239], — сказав лікар, — і якщо ви не проти ним скористатися…