І це була остання згадка про копальню Сан-Томе ще на довгі роки. Якої користі сподівався уряд від конфіскації, тепер уже годі сказати. Костаґуана насилу спромоглася сплатити грошову компенсацію родинам загиблих, а далі ця історія випала з офіційної хроніки. Проте згодом інший уряд пригадав цю важливу статтю прибутку. То був звичайнісінький костаґуанський уряд — четвертий за останні шість років, — але він тверезо оцінював свої можливості. Члени уряду пам’ятали про копальню Сан-Томе і в душі були переконані, що в їхніх руках вона анічогісінько не варта, але проникливо передбачали, що є й інші способи скористатися срібною копальнею, окрім паскудного процесу видобування металу з-під землі. Батько Чарлза Ґулда, довгий час один з найзаможніших комерсантів Костаґуани, вже втратив значну частку свого багатства через примусові позики урядам, змінюваним раз за разом. Був він чоловік миролюбний і ніколи й у гадці не мав наполягати на своїх претензіях, а коли раптом йому запропонували довічну і неподільну концесію на експлуатацію копальні Сан-Томе — його тривозі не було меж. Він був обізнаний з урядовими методами. Власне, мета цієї оборудки, хоч і глибоко продумана у владних кабінетах, лежала на поверхні вже в самому документі, який був негайно представлений йому до підпису. Третій і найважливіший параграф передбачав, що власник концесії відразу мав сплатити уряду п’ятирічну орендну плату за прогнозований видобуток копальні.
Пан Ґулд-старший захищався від фатального привілею, удавшись до численних аргументів та вмовлянь, але марно. Він нічого не знав про гірничу справу; не мав змоги виставити свою концесію на європейському ринку; копальня як підприємство взагалі не існувала. Сама будівля згоріла в пожежі, шахта була зруйнована, рудокопи покинули ці місця багато років тому, навіть дорóгу, яка вела до копальні, цілковито поглинуло море тропічної рослинності, а головний штрек провалився на сто ярдів під землю. Це вже була не покинута копальня, а дика, неприступна скеляста ущелина Сьєрри, де під густим килимом повзучих шпичастих рослин, який покривав землю, можна було знайти лише рештки обгорілого брусся, купи битої цегли та трохи іржавого залізяччя. Пан Ґулд-старший не мав охоти ставати довічним власником такої діри — уже сама ця картина, яка поставала в його уяві серед нічної тиші, доводила його до тривожного й гарячкового безсоння, яке тривало не одну годину.
Втім, так сталося, що багато років тому пан Ґулд, на своє нещастя, відмовив був теперішньому міністрові фінансів у наданні певної невеличкої матеріальної допомоги, обґрунтувавши відмову тим, що прохач був тоді несусвітнім картярем і шулером, а ще було досить підстав підозрювати його у грабунках багатих ранчеро[56] у далеких районах країни, де він тоді виконував був обов’язки судді. Тепер, обійнявши таку високу посаду, політик оголосив про свій намір відплатити сеньйорові Ґулду, чоловікові вбогому, за зло добром. Він не раз підтверджував це рішення у вітальнях Санта-Марти голосом тихим і нещадним, та ще й кидав такі злостиві погляди, що найкращі друзі пана Ґулда наполегливо радили йому навіть не пробувати залагодити справу хабарем. Хабар тут не зарадив би. Це навіть могло бути ризиковано. Такої думки також трималась одна огрядна леді з гучним голосом, француженка з походження, донька, як сама казала, високопоставленого офіцера (officier superieur de l'armee), якого розквартирували в секуляризованому монастирі по сусідству з міністерством фінансів. Та квітуча жіночка, коли до неї належним чином звернулися за дорученням пана Ґулда, не забувши й про доречні приносини, скрушно похитувала головою. Вона мала добре серце, і та її скруха була щира. Вона гадала, що не годиться брати гроші за те, чого вона не може виконати. Згодом друг пана Ґулда, якому той доручив таку делікатну місію, казав, що вона була єдина чесна особа, так чи інакше пов’язана з урядом, зі всіх, кого він зустрічав.