— Нічого не вийде, — хрипко казала вона з властивими їй безцеремонними інтонаціями, вдаючись до висловів, що більше пасували безрідній знайді, ніж доньці старшого офіцера, яка втратила матір.
— Ні, нічого не вийде. Pas moyen, mon garcon. C'est dommage, tout de meme. Ah! zut! Je ne vole pas mon monde. Je ne suis pas ministre — moi! Vous pouvez emporter votre petit sac[57].
Якусь мить, покусуючи свої кармінні губи, вона шкодувала в душі про тиск суворих принципів, яким підлягає продаж її впливу у високих кабінетах. А потім додавала, значущо і з відтінком нетерплячки:
— Allez, et dites bien a votre bonhomme — entendez-vous? — qu’il faut avaler la pilule[58].
Після такого застереження не лишалось нічого іншого, як підписати і заплатити. Пан Ґулд проковтнув пігулку, і скидалося на те, що в ній містилась якась невловна отрута, яка діяла безпосередньо на його мозок. Він відразу став одержимим копальнею, а оскільки був добре обізнаний з легким читвом, то вона набула в його уяві подоби Морського Діда[59], який забрався йому на плечі. Також йому почали снитись вампіри. У душі пан Ґулд перебільшував прикрощі свого нового статусу, бо розглядав його крізь призму емоцій. Його становище в Костаґуані не погіршилось. Але людина — істота безнадійно консервативна, і надзвичайна новизна цієї наруги над його гаманцем вражала його почуття. Усі з його оточення були пограбовані гротескними бандами зарізяк, що по смерті Ґусмана Бенто гралися в уряди та революції. Досвід навчив пана Ґулда, що, хай якого малого зиску могли сподіватись ті злодії від грабунків, жодна банда, яка заволодіває президентським палацом, не буває настільки недолуга, щоб опинитися в глухому куті через брак виправдань. Перший-ліпший полковник на чолі армії босих голодранців міг силою виставити будь-якому простому цивільному документ з вимогою сплатити суму в розмірі точнісінько 10 000 доларів, хоч його сподівання на грошову винагороду незмінно зосереджувались на принаймні якійсь тисячі. Пан Ґулд дуже добре це знав і, озброївшись смиренням, чекав на кращі часи. Але грабунок під маскою законності і бізнесових правил не вкладався йому в голові. Пан Ґулд-батько мав вдачу розсудливу і шляхетну, але з однією вадою: він надавав надто великої ваги формі. Ґандж, притаманний усім людям, бо ж погляди людські мають відтінок забобонів. У цій справі пан Ґулд вбачав зло викривленої справедливості, і моральний шок від такого завдавав шкоди його міцному здоров’ю.
— Кінець кінцем це мене вб’є, — твердив він багато разів на день.
І власне відтоді його почала мучити гарячка, болі в печінці, а переважно — нервова нездатність думати про щось інше. Міністр фінансів і придумати не міг витонченішої помсти. Навіть листи пана Ґулда до його чотирнадцятирічного сина Чарлза, який тоді здобував освіту в Англії, зрештою звелись до розмови про одні тільки копальні. Батько нарікав на несправедливість, переслідування, наругу через ту копальню, цілі сторінки присвячував різнобічному опису фатальних наслідків від набуття прав власності на копальню, робив похмурі висновки і висловлював страх перед, вочевидь, вічним характером того прокляття. Адже концесію надано йому та його нащадкам довічно. Він благав сина ніколи не повертатись до Костаґуани і не претендувати на жодну частину своєї спадщини на її території, бо на всіх тих статках лежить згубна печать сумнозвісної концесії, — аби він і не торкався їх, і не наближався до них, і взагалі забув про існування Америки та робив кар’єру комерсанта в Європі. І кожен лист закінчувався гіркими самокартаннями через надто довге животіння в цьому вертепі злодіїв, інтриганів і бандитів.
Коли тобі чотирнадцять і тобі постійно торочать, що твоє майбутнє зруйноване внаслідок того, що тобі належить срібна копальня, то для тебе це річ по своїй суті не першорядної ваги, але форма її розрахована на те, щоб якось здивувати і привернути увагу. Попервах хлопець був лише спантеличений тими гнівними ремствуваннями, але згодом, трохи й з жалю до тата, почав у вільний від ігор і навчання час осмислювати всю цю історію. Десь за рік він з тих листів склав собі стійке переконання, що в провінції Сулако республіки Костаґуана є срібна копальня, де бідолашного дядька Гаррі багато-багато років тому розстріляли солдати. З тією копальнею була тісно пов’язана також одна річ під назвою «здирницька концесія Ґулдів», очевидно — написаний на папері документ, що його батько палко бажав «порвати на шматки й кинути в очі» всяким президентам, членам суду і державним міністрам. І бажання це було невідступне, хоча за цілий рік імена тих людей, як помітив Ґулд-син, рідко коли бували ті самі. Це бажання (оскільки йшлося про щось здирницьке) здавалося хлопцеві цілком природним, хоча він не знав, чому це здирництво. Згодом, помудрішавши, він зумів відділити в цій історії суту правду від фантастичних втручань Морського Діда, вампірів і вовкулаків, які надавали батьковим листам присмаку моторошної казки з «1000 і однієї ночі». Врешті-решт юнак подорослішав, познайомився з копальнею Сан-Томе так само близько, як і той старий чоловік, який писав ці гіркі й розлючені листи з-за океану. Кілька разів Ґулд-батько, як сам казав, мусив сплатити немалий штраф за недбале ставлення до роботи копальні, що вже казати про інші суми, витягнуті з нього в рахунок майбутньої орендної плати на тій підставі, що людина з такою цінною концесією в кишені не може відмовити урядові республіки у фінансовій допомозі. Останні гроші спливли з його рук в обмін на якісь безвартісні квитанції, як писав він у люті, а тим часом на нього тицяли пальцем як на того, хто навчився забезпечувати собі непомірний зиск, ігноруючи потреби своєї батьківщини. І молодий чоловік у Європі дедалі більше зацікавлювався цією історією, яка розбурхала такі слововиливи і такі пристрасті.
57
58
59
Почварний