Про останній етап історії копальні пані Ґулд знала з власного досвіду. По суті, це була історія її подружнього життя. Спадкове становище Ґулдів у Сулако, наче мантія, огорнуло її скромну постать з голови до п’ят, але вона не дозволила цим химерним важким шатам притлумити жвавість своєї вдачі, що була прикметою не просто машинальної рухливості, а енергійного інтелекту. Не варто думати, нібито пані Ґулд мала чоловічий склад розуму. Жінка з чоловічим складом розуму не є істотою з надзвичайними здібностями, це просто зразок недосконалого відхилення — цікавий лише своєю безперспективністю і незначущістю. Жіночий інтелект доньї Емілії допоміг їй підкорити Сулако, просто розвинувши в ній несебелюбність і чуйність. Вона вміла чарівливо вести розмову, однак сама не була балакуча. Мудрість серця не має нічого спільного з обстоюванням чи розбиванням теорій, а також із захистом забобонів, тож і не вдається до випадкових слів. Слова, які вона промовляє, мають ціну вчинків, продиктованих порядністю, терпимістю і співчуттям. Справжня жіночність, як і справжня мужність, виражається в діях завойовницького характеру. Дами Сулако обожнювали пані Ґулд.
— На мене й досі дивляться, мов на якесь чудовисько, — мило висловилась вона, звертаючись до одного з трьох добродіїв із Сан-Франциско, яких мала розважати у своєму новому будинку в Сулако десь через рік після заміжжя.
То були її перші гості з-за кордону, і прибули вони для того, щоб оглянути копальню Сан-Томе. Вони подумали, що пані напрочуд славно жартує, а Чарлз Ґулд не лише чітко знає, чого хоче, а й показує себе достоту пробивним ділком. Ці факти спонукали їх дуже прихильно поставитись до його дружини. Розповідаючи про копальню, вона своїм непохитним завзяттям з легким відтінком іронії цілковито зачарувала гостей і вúкликала в них поважні та поблажливі усмішки, в яких була й чимала частка пошани. Мабуть, якби вони знали, як сильно її надихає ідеалістичне розуміння успіху, то подивувались би складові її розуму так само, як латиноамериканські дами дивувалися з її невтомної фізичної активності. Вона — за власними словами — стала б для них «якимось чудовиськом». Утім, Ґулди були, по суті, небагатослівною парою, і їхні гості відкланялись, так і не запідозривши, що ті мають якусь іншу мету, крім самого лише зиску від срібної копальні. Пані Ґулд відправила їх до гавані у власному екіпажі, запряженому парою білих мулів, а звідти на борту «Церери» вони мали дістатись до Олімпу плутократів. Капітан Мітчелл, вигадавши момент під час прощання, зауважив півголосом, довірчо звертаючись до пані Ґулд:
— Це початок нової епохи.
Пані Ґулд любила патіо свого іспанського будинку. З високої ніші у мурі безмовно споглядала широкі марші кам’яних сходів Мадонна в синіх шатах, тримаючи на руках Немовля в короні. Рано-вранці з кам’яного квадратного подвір’я, мов з колодязя, зринали приглушені голоси, змішані з тупотом коней та мулів, яких по двоє виводили на водопій. Тонкі переплетені стебла бамбуку поопускали у квадратний басейн фонтана вузьке лезоподібне листя, а огрядний візник, закутаний у пончо, сидів на низенькому парапеті, ліниво тримаючи в руці кінці поводів. Туди-сюди сновигали босоногі слуги, виринаючи з темних низьких дверей унизу: дві пралі з кошиками випраної білизни, пекар із підносом свіжоспеченого хліба, власна «камериста»[60] пані Ґулд Леонарда, яка, піднявши руку над своєю чорнявою, наче воронове крило, голівкою, тримала жмуток накрохмалених нижніх спідниць, сліпучо-білих у косому сонячному промінні. Тоді старий портьє, накульгуючи, замітав кам’яні плити — і будинок уже був готовий до початку нового дня. У всіх кімнатах з високими стелями по трьох боках прямокутного дворика відчинялися двері — з однієї в одну та в «корредор» із залізними заквітчаними перилами, з висоти яких, мов господиня середньовічного замку, пані Ґулд могла спостерігати за всіма, хто відбував і прибував до «каси», якій лунка склепінчаста вхідна брама надавала величного і значущого вигляду.