Пані дивилась на свій екіпаж, який викотився з брами, везучи трьох гостей з півночі. Вона усміхалась. Три руки водночас піднеслись до трьох капелюхів. Капітан Мітчелл, четвертий, який їх супроводжував, уже завів пишномовну бесіду. Вона ж зволікала. Зволікала, схиляючи обличчя то до однієї китиці квітів, то до іншої, ніби для того, щоб дати своїм думкам час наздогнати її повільні кроки по прямій анфіладі «корредору».
У куті, осяяному вранішнім сонцем, — бо ранки в Сулако були прохолодні, — був передбачливо підвішений індіанський гамак з Ароа, оздоблений торочками та яскравим фарбованим пір’ям. Перед відчиненими скляними дверима віталень палахтіли великими квітучими шапками кущі різдвяника. Великий зелений папуга, блискучий, наче смарагд, дико заверещав у клітці, яка відливала золотом: «Viva Costaguana!»[61] — потім двічі солодкоголосо поклúкав, наслідуючи голос пані Ґулд: «Леонардо! Леонардо!» — і раптом відгородився від світу нерухомістю і мовчанкою. Пані Ґулд дійшла до кінця галереї й зазирнула до дверей чоловікової кімнати.
Чарлз Ґулд, поставивши одну ногу на низенький дерев’яний ослінчик, уже чіпляв собі остроги. Хотів чимскоріше повернутись до копальні. Пані Ґулд, не заходячи, оглянула кімнату. Одна висока й широка етажерка зі скляними дверцятами була повна книжок, а в другій, без полиць, оббитій червоним сукном, зберігалась вогнепальна зброя: вінчестери, револьвери, два дробовики і навіть дві пари двоцівкових пістолетів у кобурах. Поміж ними, окремо, на смузі багряного оксамиту висіла стара кавалерійська шабля, яка колись належала донові Енріке Ґулду, героєві Західної провінції, подарунок дона Хосе Авельяноса, спадкового друга родини.
Поза тим, тиньковані білі стіни були зовсім голі, якщо не брати до уваги акварельного етюду, що зображував гору Сан-Томе, — роботи самої доньї Емілії. Підлога була вимощена червоною плиткою, посеред кімнати стояли два довгі столи, завалені кресленнями та паперами, кілька стільців і скляна вітрина зі зразками руди з копальні. Пані Ґулд, переводячи погляд з предмета на предмет, уголос висловила подив, чому розмова цих заможних і підприємливих людей про перспективи, функціонування та безпеку копальні вúкликала в неї таку нетерплячку і неспокій, хоч зі своїм чоловіком вона могла годинами говорити про копальню з неослабним зацікавленням і насолодою. І, промовисто опустивши повіки, вона запитала:
— Які в тебе відчуття з цього приводу, Чарлі?
Тоді, здивована мовчанкою чоловіка, підняла широко розплющені очі, чарівні, мов бліді квіти. Він уже закінчив з острогами і, підкрутивши обома руками вуса, аби надати їм горизонтального напрямку, дивився на неї звисока, випроставшись на своїх довгих ногах, явно захоплений її зовнішністю. Свідомість того, що її отак споглядають, потішила пані Ґулд.
— Вони — люди шановані, — озвався він.
— Знаю. А чи прислухáвся ти до їхніх розмов? Схоже, вони так нічого й не зрозуміли з того, що тут побачили.
— Вони побачили копальню. І дещо зрозуміли, — перебив її Чарлз Ґулд, захищаючи гостей, а далі його дружина згадала ім’я найшанованішого з них. Шанований він був як фінансист і промисловець. Його ім’я знали мільйони. Був він такий шанований, що ніколи не подорожував так далеко від центру своєї діяльності, якщо тільки лікарі, лякаючи його туманними погрозами, не наполягали на тому, аби він узяв довгу відпустку.
— Релігійні почуття пана Голройда, — вела далі пані Ґулд, — були прикро вражені несмаком пишно вбраних статуй святих у соборі; він назвав це поклонінням дереву та мішурі. Але мені здається, що сам він розглядає Бога як свого роду впливового партнера, який отримує свою частку прибутків у формі пожертвувань на церкви. Це — різновид ідолопоклонства. Він розповів мені, Чарлі, що жертвує на церкви щороку.
— І церков тих — безліч, — відказав пан Ґулд, потай милуючись мінливістю її обличчя. — По всій країні. Він уславився завдяки таким-от щедротам.