— О, він цим не хвалився, — чесно заявила пані Ґулд. — Я впевнена, що він справді добра людина, але яка ж недалека! Бідний chulo[62], який жертвує маленьку срібну ручку чи ніжку на віддяку своєму божку за зцілення, — не розумніший за нього, але зворушливіший.
— Голройд стоїть на чолі ділових кіл, безмірно зацікавлених у сріблі та залізі, — зауважив Чарлз Ґулд.
— Ах, так! Релігія срібла та заліза. Він — людина дуже світська, хоча мав страшенно урочистий вигляд, коли вперше побачив Мадонну на сходах, яка буцімто є лише розфарбованим деревом, — але він нічого мені не сказав. Чарлі, любий, я чула, як ті люди говорили між собою. Невже вони справді заради велетенських зисків бажають стати черпачами води та коліями дров[63] у всіх країнах і для всіх націй світу?
— Людина має працювати з певного метою, — туманно відказав Чарлз Ґулд.
Пані Ґулд, нахмурившись, оглянула його з голови до ніг. У своїх бриджах для верхової їзди, шкіряних гетрах (предмет гардеробу, доти небачений у Костаґуані), норфолкській куртці з сірої фланелі та зі своїми великими вогненними вусами він нагадував кавалерійського офіцера, який подався у фермери. Це поєднання тішило смак пані Ґулд. «Як він схуд, бідолашний хлопчик! — подумала вона. — Він перепрацювався». Але годі було заперечити, що його сухорляве рум’яне обличчя з тонкими рисами і вся його довготелеса худа постать свідчили про породу та аристократичне походження. І пані Ґулд полагідніла.
— Мені лише було цікаво, які в тебе відчуття, — пролепетала вона лагідно.
Останні кілька днів, як це з ним уже бувало, Чарлз Ґулд був надто заклопотаний, аби звертати пильну увагу на свої відчуття, і мусив двічі подумати, перш ніж що-небудь сказати. Але вони з дружиною були щасливою парою, і йому не трудно було знайти відповідь.
— Найкращі відчуття, люба, суголосні з твоїми, — відказав він не замислюючись, і в цій загадковій фразі було стільки правди, що в цю мить він пережив великий приплив вдячності й ніжності до неї.
Утім, пані Ґулд його відповідь анітрохи не здалася загадковою. Обличчя її лагідно просвітліло, — а він уже змінив тон.
— Але ж є факти. Цінність копальні — як копальні — поза сумнівом. Вона зробить нас дуже багатими. Самé її функціонування — питання технічних знань, а їх я маю — як мають і ще десять тисяч людей у світі. Проте її безпека, її безперервне існування як підприємства, що дає віддачу людям — іноземцям і порівняно іноземцям, — які інвестують у неї кошти, залишається цілком у моїх руках. Я вúкликав довіру в одного заможного чоловіка, який має високе суспільне становище. Тобі здається, що це цілком природно — чи не так? Ну, не знаю. Не знаю, чому мені це вдалось, але це факт. Цей факт відкриває безмежні можливості, бо ж інакше я й гадки не мав би зневажити батькову волю. Я б ніколи не збув концесію так, як спекулянт збуває цінні права на певну компанію — заради готівки та акцій, аби в перспективі розбагатіти, якщо вдасться, але в усякому разі — аби відразу засунути якийсь гріш собі в кишеню. Ні. Навіть якби це було виправдано — в чому сумніваюсь, — я б цього не зробив. Бідолашний батько не розумів ситуації. Він боявся, що я вхоплюся за цю пропащу справу, вичікуючи сáме на якусь отаку нагоду, і безславно змарную собі життя. Ось у чому була справжня суть його заборони, яку ми свідомо знехтували.
Вони прогулювалися з кінця в кінець «корредору». Голова її якраз сягала йому плеча. Його рука, опустившись донизу, обіймала її за талію. Його остроги побрязкували.
— Він не бачив мене десять років. Не знав мене. Розлучився зі мною заради мого блага і нізащо не хотів, щоб я повертався. У своїх листах завжди говорив про те, що прагне залишити Костаґуану, все покинути і втекти. Але він був надто дорога здобич. При першій же підозрі його б кинули в одну з тутешніх в’язниць.
Чарлз ішов поволі, подзвонюючи острогами. На ходу нахилявся до дружини. Великий папуга, повернувши голову набік, стежив за кожним їхнім кроком круглим незмигним оком.
— Він був самітник. Відколи мені виповнилося десять, він зазвичай розмовляв зі мною так, ніби я вже дорослий. Коли я був у Європі, писав мені щомісяця. Десять, дванадцять сторінок кожен місяць мого життя протягом десятьох років. І все-таки він мене не знав! Подумай лишень — цілих десятьох років як не було: років, за які я став чоловіком. Він не міг мене знати. Чи ти гадаєш, що міг?
Пані Ґулд заперечливо похитала головою, чого її чоловік і очікував з огляду на переконливість своєї аргументації. Але вона похитала головою заперечливо лише тому, що, на її думку, ніхто не зміг би пізнати її Чарлза — насправді пізнати, хто він, — окрім неї самої. Це було очевидно. Це відчувалось. І не потребувало аргументів. А бідолашний пан Ґулд-старший, який не дожив навіть до звістки про їхні заручини, залишався для неї постаттю надто невиразною, аби приписувати йому бодай якісь знання.
62
63
«…