— Так, він не розумів. На мій погляд, цю копальню нізащо у світі не можна продавати. Нізащо у світі! Після всіх батькових нещасть я не зміг би й пальцем її торкнути просто заради грошей, — вів далі Чарлз Ґулд, і дружина схвально притислась головою до його плеча.
Ці двоє молодих людей пам’ятали життя, яке закінчилося трагічно сáме тоді, коли їхні власні життя поєднались у тих розкошах багатонадійної любові, які найчутливішим душам здаються перемогою добра над усім земним злом. До їхніх життєвих планів увійшла неясна думка про відновлення у правах. І була вона настільки неясна, що ухиляння від переконливих аргументів її лише зміцнило. Ця думка вималювалась перед ними тієї миті, коли жіночий інстинкт відданості та чоловічий інстинкт дії дістали найпотужніший імпульс від найсильнішої з ілюзій. Сама вже заборона зобов’язувала до неодмінного успіху. Скидалось на те, що вони мали моральний обов’язок втілити в реальність свої максималістські погляди на життя всупереч неприродній помилці втоми та розпачу. Якщо їх і навідувала думка про багатство, то лише у поєднанні з отим інакшим успіхом. Пані Ґулд, сирота від раннього дитинства, безмаєтна, вихована в атмосфері інтелектуальних зацікавлень, навіть не замислювалась над питаннями, пов’язаними з великим багатством. Вона була надто далека від них, і дівчина так і не засвоїла, що багатство — річ бажана. З іншого боку, вона анічогісінько не знала про абсолютні злидні. Навіть сама вже бідність її тітоньки, маркізи, не мала нічого неприйнятного для витонченого розуму — здавалася суголосною якомусь великому горю: їй була властива суворість жертви, принесеної на вівтар шляхетних ідеалів. Тож вдачі пані Ґулд бракувало навіть цілком виправданого дотику матеріалізму. Винуватити в усіх гріхах треба було покійного, про якого вона думала з ніжністю (бо він був батьком Чарлі) і з певною прикрістю (бо виявився слабаком). Тільки так можна не заплямувати єдину реальну грань їхнього благоденства — нематеріальну!
Чарлз Ґулд, зі свого боку, мусив тримати ідею збагачення напохваті, але декларував він її як засіб, а не мету. Якби копальня була поганим бізнесом, нíчого було її займати. Чарлз мав наполягати на цьому аспекті справи. Це був важіль, за допомогою якого він міг впливати на людей з капіталом. І Чарлз Ґулд вірив у копальню. Знав про неї геть усе. Його віра в копальню була заразлива, хоч він і не застосовував для цього якогось надзвичайного красномовства, але ж часто ділові люди — такі самі життєрадісні фантазери, як і закохані. Особистість співрозмовника впливає на них значно більше, ніж можна припустити, і Чарлз Ґулд зі своєю непохитною впевненістю був абсолютно переконливий. Крім того, людям, до яких він звертався, було добре відомо, що в Костаґуані гірнича справа — це гра, в яку можна зіграти так, аби вона була варта не просто свіч, а значно більшого. Ділки чудово це знали. Справжня складність у підході до цього питання крилася в іншому. Але все згладжувалося спокійною і непохитною рішучістю, яка звучала в самому голосі Чарлза. Часом ділові люди наважуються на вчинки, що для пересічного світогляду видаються безглуздими, — ухвалюють явно імпульсивні чи керовані суто людськими мотивами рішення.
— Чудово, — сказала шанована персона, якій Чарлз Ґулд, бувши проїздом у Сан-Франциско, ясно виклав свої погляди. — Припустімо, що гірнича справа в Сулако вже в наших руках. Тоді в цьому братимуть участь: по-перше, фірма Голройда, з якою все гаразд, потім пан Чарлз Ґулд, громадянин Костаґуани, з яким також усе гаразд, і, нарешті, уряд республіки. Поки що це нагадує початок розробки селітрових майданів в Атакамі[64], в якій узяла участь одна фінансова компанія, один добродій на прізвище Едвардс та уряд, чи, точніше, два уряди — два південноамериканські уряди. І вам відомо, щó з цього вийшло. Вийшла війна[65]: спустошлива і затяжна війна з цього вийшла, пане Ґулде. Втім, наша перевага в тому, що ми маємо лише один південноамериканський уряд, який тільки й вичікує, аби урвати щось і собі. Це — перевага, але уряди бувають погані й гірші, а є уряд костаґуанський, з яким нам і доведеться мати діло.
Так говорила шанована персона, мільйонер, чиї пожертви на церкви відповідали величі його батьківщини, — той самий, з яким лікарі розмовляли мовою застрашливих туманних погроз. То був чоловік обачний, з великими руками й ногами, і його незворушна огрядна постать, обтягнута містким сюртуком із шовковими вилогами, мала вигляд надзвичайно достойний. Волосся його було сталево-сиве, брови — ще чорні, а масивний профіль — як у Цезаря на давньоримських монетах. Та походження він був німецько-шотландсько-англійського з домішками данської та французької крові, що надало йому пуританського темпераменту та невситимої завойовницької жаги. Зі своїм гостем він поводився цілком невимушено, оскільки той привіз із Європи гарні рекомендації, а ще через те, що мав ірраціональні симпатії до серйозності та рішучості, хай би де вони йому трапились і хай би на що були спрямовані.
64
65