— Уряд Костаґуани неодмінно захоче урвати побільше, — і не забувайте про це, пане Ґулд. Та й що таке Костаґуана? Бездонна діра, що поглинає позики під десять відсотків та інші дурні інвестиції. Європейський капітал роками плив туди плавом. Але не наш. Ми у своїй країні добре тямимо, що в дощ треба сидіти вдома. Ми можемо довго сидіти й чекати. Звичайно, одного дня ми втрутимося. Це наш обов’язок. Але поспіху немає. Навіть час має коритись наймогутнішій країні в усьому Божому всесвіті. Наше слово буде законом скрізь: у промисловості, торгівлі, юриспруденції, журналістиці, мистецтві, політиці та релігії — від мису Горн аж до протоки Сміта і далі, якщо й на Північному полюсі виявиться щось, чим варто заволодіти. А тоді матимемо час, аби прибрати до рук і далекі острови та континенти Землі. Заправлятимемо справами всього світу, подобається це тому світові чи ні. Світ не зможе тут нічого вдіяти — та й ми, гадаю, теж.
Отак він хотів висловити свою віру в долю словами, які відповідали рівню його розуму, невправного у формулюванні абстрактних понять. Розум його живився фактами, і Чарлз Ґулд, чия уява весь час була під впливом одного великого факту — срібної копальні, не мав заперечень до цієї теорії світового майбутнього. Якщо на мить вона й здалась йому неприємною, то це через несподіваний акцент на таких широких перспективах, які звóдили майже до нуля те питання, з якого почалася розмова. Він, його плани та всі корисні копалини Західної провінції враз утратили навіть найменший натяк на велич. Це було прикро, але Чарлз Ґулд був не телепень. Він уже відчув, що справив гарне враження, і свідомість цього втішного факту вúкликала на його вустах ледь помітну усмішку, яку його огрядний співрозмовник прийняв за усмішку обережного захопленого схвалення. Голройд теж спокійно посміхався, і тут Чарлз Ґулд, зі жвавістю розуму, властивою людям, які боронять плекану надію, збагнув, що сама вже очевидна незначущість його мети допоможе йому досягти успіху. Він сам та його копальня будуть узяті під покровительство тому, що це, так чи інакше, питання не якоїсь великої ваги для чоловіка, що діє з прицілом на таке запаморочливе майбутнє. І це міркування не принизило Чарлза Ґулда, бо для нього його мета залишилась так само важливою, як і завжди. Нічиї розлогі доленосні теорії не могли применшити масштабів його бажання викупити копальню Сан-Томе. Супроти точності цієї мети, чітко окресленої у просторі та цілковито досяжної у певному часі, його візаві видавався зразком несерйозного мрійника-ідеаліста.
А той видатний муж, солідний і приязний, задумливо подивився на нього і по короткій мовчанці зауважив, що концесій у Костаґуані розвелось — мов комашні. Кожна проста душа, яка пропадає за таким добром, може впіймати концесію голими руками.
— Наші консули про це — анічичирк, — вів він далі, і в очах його зблиснула добродушна зневага. Але за мить він споважнів. — Совісному, чесному чоловікові, який не бере хабарів і не встряє в їхні інтриги, змови та чвари, швиденько повертають його дипломатичний паспорт. Ви мене розумієте, пане Ґулд? Персона нон ґрата[66]. Ось чому наш уряд не дістає правдивої інформації. З іншого боку, не треба підпускати до цього континенту Європу, але для нашого належного втручання, смію сказати, час іще не настав. Однак ми тут — не наш уряд і не простаки. З вашою справою все гаразд. Основне питання для нас — чи другий партнер, тобто ви, має досить міцний внутрішній стрижень, аби не поступатись третьому, небажаному, партнерові, тобто тій чи іншій високопоставленій і можновладній розбійницькій зграї, яка заправляє в костаґуанському уряді. Що ви про це думаєте, пане Ґулде, га?
Він нахилився вперед і пильно вдивився у безтрепетні очі Чарлза Ґулда, який, пригадавши велику коробку, повну батькових листів, вклав у свою відповідь усю накопичувану роками зневагу і гіркоту: