— Дійте по-своєму, а я знатиму, як допомогти вам, поки ви триматиметеся власної лінії. Але можете бути певні: коли що, ми зуміємо вчасно з вами розпрощатися.
На це Чарлз Ґулд відказав лише єдине:
— Починайте висилати обладнання, коли вам завгодно.
І великій людині сподобалася ця незворушна впевненість. Її секрет полягав у тому, що Чарлз Ґулд вважав ці безкомпромісні умови прийнятними. Бо так копальня зберігає свою сутність, якою він наділив її у своїх хлоп’ячих фантазіях, і залишається підпорядкованою лише йому самому. Це була серйозна справа, і він так само поставився до неї суворо.
— Звичайно, — сказав він дружині, маючи на увазі свою останню розмову з гостем, який уже поїхав, коли вони повільно прогулювались «корредором» під роздратованим поглядом папуги, — звичайно, така людина може підтримати щось чи розпрощатися з чимось, коли їй заманеться. У жодному разі він не зазнáє поразки. Він може відступити, може завтра померти, але могутні сили, зацікавлені в сріблі та залізі, нікуди не подінуться й одного дня підімнуть під себе Костаґуану разом із рештою світу.
Вони зупинились біля клітки. Папуга, зачувши слово зі свого лексикону, захотів втрутитись у розмову. Папуги дуже подібні до людей.
— Viva Costaguana! — страшенно самовпевнено заверещав він за блискотливими дротинками, і тут же, розпушивши пір’я, напустив на себе бундючного і сонного вигляду.
— І ти віриш у це, Чарлі? — запитала пані Ґулд. — Мені тут бачиться найжахливіший матеріалізм, і до того ж…
— Люба, мене це не обходить, — перервав її чоловік розважливим тоном. — Я зважаю на те, що бачу. Що мені до того, чи його мова — це голос долі чи просто дещиця порожнього базікання? В обох Америках розвелось чимало красномовства того чи іншого штибу. Здається, клімат Нового Світу сприятливий для декламаторського мистецтва. Ти щó, забула, як милий Авельянос може просторікувати тут годинами?..
— О так, але це інше, — запротестувала пані Ґулд, дещо приголомшена. Порівняння було недоречне. Дон Хосе — милий добродій, який дуже добре говорить і з ентузіазмом оцінює значення копальні Сан-Томе. — Як ти можеш зіставляти їх, Чарлзе? — вигукнула вона докірливо. — Він постраждав — а однак не втратив надії.
Пані Ґулд завжди неабияк дивувало, що люди з високою фаховою компетентністю — яку вона не ставила під сумнів — могли показувати себе на диво нетямущими в дуже багатьох очевидних питаннях.
Чарлз Ґулд із вимученим спокоєм, який відразу вúкликав у його дружини стривожене співчуття, запевнив її, що не вдавався до порівнянь. Зрештою, він сам — американець і, мабуть, зміг би відрізнити один різновид красномовства від другого…
— Якщо варто завдавати собі тим клопоту, — додав він похмуро.
Але він дихав повітрям Англії довше, ніж будь-хто з його співвітчизників протягом трьох поколінь, тож щиро перепрошує. Його бідолашний батько також був красномовний. І Чарлз спитав дружину, чи пам’ятає вона уривок з одного батькового листа, де пан Ґулд-старший висловив переконання, що «Бог прогнівався на ці краї, бо інакше Він допустив би, щоб крізь просвіт у страхітливій темряві інтриг, кровопролиття та злочинства, яка нависла над Королевою Континентів, пробився промінь надії».
Пані Ґулд не забула.
— Ти читав це мені, Чарлі, — пролепетала вона. — Вражаючі слова. Як же глибоко твій батько мав відчувати відбиту в них страшну безвідрадність!
— Він терпіти не міг, коли його грабували. Це його лютило, — відказав Чарлз Ґулд. — Але становище він описав доволі неупереджено. Чого тут бракує, так це закону, щирої віри, порядку, безпеки. Будь-хто може про це розводитись, але я покладаюсь на матеріальні інтереси. Варто лише утвердитися матеріальним інтересам — і вони неминуче диктуватимуть свої власні умови. Ось що виправдує наше прагнення збагатитись посеред усього цього беззаконня і безладдя. Це виправдує, бо ж безпека, якої вимагає справа, неминуче гарантуватиметься і всьому пригнобленому народові. Повноцінна законність установиться згодом. Ось тобі й промінь надії.