На мить він міцніше пригорнув до себе її тендітну фігурку.
— І хтозна, чи не стане в цьому сенсі сáме копальня Сан-Томе отим маленьким просвітом у темряві, що його бідолашний батько вже й не сподівався побачити?
Пані Ґулд захоплено поглянула на чоловіка. Він знав, про що каже, — і широко окреслив її власні розпливчасті неегоїстичні амбіції.
— Чарлі, — мовила вона, — ти навдивовижу впертий.
І тут він раптом залишив її в «корредорі» саму, аби прихопити капелюха — м’яке сіре сомбреро, деталь національного вбрання, яка на диво вдало поєднувалася з його англійським костюмом. Коли він повернувся з батіжком для верхової їзди під пахвою, застібаючи ґудзики лайкової рукавички, його лице відбивало рішучість його думок. Дружина чекала його на верхньому майданчику сходів, і перед тим, як поцілувати її на прощання, він завершив розмову:
— Що для нас цілком очевидно, — сказав він, — так це те, що дороги назад немає. Де ще ми зможемо почати життя заново? Ми поставили тут на кін усе, що маємо.
Він нахилився над її піднесеним до нього обличчям дуже ніжно і трохи винувато. Чарлз Ґулд знав, про що каже, бо не мав ілюзій. Ґулдова концесія мала захищати своє життя тієї зброєю, яку лише можна було знайти в цей момент у багні корупції, а воно було таке всеосяжне, що вже майже й не мало значення. Чарлз зібрався нахилитися за своєю зброєю. На мить у нього виникло відчуття, ніби срібна копальня, яка вбила його батька, заманила його далі, ніж він планував зайти, — і, за довільною логікою емоцій, ще відчуття, що життя його матиме цінність лише тоді, коли він досягне успіху. Дороги назад не було.
Пані Ґулд була надто прониклива й перейнята справами свого чоловіка, щоб не поділяти оте його відчуття. Воно робило життя захопливим, а вона, як істинна жінка, не могла не полюбляти захоплень. Але це почуття трохи її й лякало, а коли дон Хосе Авельянос, погойдуючись в американському кріслі, дозволяв собі зауважувати:
— Навіть якщо ви, мій любий Карлосе, зазнáєте невдачі, навіть якщо вашу працю знищить якийсь непередбачений випадок — не дай Боже! — то це не перекреслить ваших заслуг перед батьківщиною.
Пані Ґулд, сидячи за чайним столиком, промовисто поглядала на свого незворушного чоловіка, який помішував ложечкою чай з таким виглядом, наче не чув ані слова.
Не те щоб дон Хосе щось таке передбачав. Він не міг нахвалитись на такт Карлоса і його відвагу. Твердив, що його тверда, мов камінь, англійська вдача — то його найкращий захист, а обернувшись до пані Гулд, додавав з фамільярністю, яку виправдовував його вік та їхня давня дружба:
— Що до тебе Еміліє, душко, то ти — така щира патріотка, ніби народилася серед нас.
Це була більш-менш правда. Пані Ґулд, об’їхавши разом зі своїм чоловіком усю провінцію в пошуках робочої сили, роздивилася цей край пильніше, ніж могла б це зробити уродженка Костаґуани. У своїй потертій у дорозі амазонці, з обличчям, напудрованим білою пудрою, наче гіпсовий зліпок, а в найспекотніші години дня — ще й у маленькій шовковій захисній масці, їхала вона посеред невеликої кавалькади на доладному швидконогому поні. Двоє mozos de campo[67], які мали просто картинний вигляд у своїх великих капелюхах, з острогами на босих п’ятках, у білих вишитих calzoneras[68], шкіряних куртках та смугастих пончо, скакали попереду з карабінами через плече, розхитуючись у такт бігу коней. Валку замикала tropilla[69] навантажених поклажею мулів під наглядом худенького смаглявого погонича, який сидів верхи на своїй довговухій худобині мало не при самому хвості, витягнувши ноги вперед і заломивши на потилицю широкі криси свого капелюха, що утворювали навколо його голови своєрідний ореол. Старий офіцер-костаґуанець, відставний старший майор невисокого походження, але удостоєний покровительства перших родин завдяки своїм симпатіям до «бланко», був, за рекомендацією дона Хосе, інтендантом та організатором експедиції. Кінчики його сивих вусів звисали за підборіддя, а добрі очі роззирались довкола, коли він, їдучи зліва від пані Ґулд, показував їй характерні прикмети місцевості, повідомляв назви маленьких pueblos[70] та садиб, haciendas[71] із гладенькими мурами, які увінчували пагорби, піднесені над долиною Сулако, ніби видовжені фортеці. А долина все розгорталась, відкриваючи зору зелені заврунені поля, рівнини, ліси та блискітки річок і озер, — ніби величезний парк, який тягнувся від блакитного серпанку далекої Сьєрри до неосяжного колихливого обрію, де трави змикалися з небом, а великі білі хмарини наче поволі падали в темінь власних тіней.