Це був факт, і він вичерпно пояснював, чому Ґулди були зовсім не такі багаті, як міг законно припустити головний інженер нової залізниці. Дотримуючись поради дона Хосе Авельяноса, а то був добрий порадник (хоч його й залякали жахіття, пережиті за часів Ґусмана Бенто), Чарлз Ґулд остерігався великого капіталу, однак у плітках, що їх розпускали тутешні іноземці, він фігурував під прізвиськом «Король Сулако» (і за іронією тут ховалася чимала доза серйозності). Новоприбулим з-за кордону вказували з відтінком таємничості і поваги на одного адвоката з Костаґуанської колегії, людину авторитетну та доброї вдачі, члена відомої родини Мораґа і власника великих маєтностей у долині Сулако, як на агента копальні Сан-Томе — «політичного агента, ви ж розумієте». Був він високий, чорновусий і обачний. Усі знали, що він легко може одержати доступ до міністрів, а численні костаґуанські генерали завжди мріяли відобідати в його домі. Президенти охоче удостоювали його аудієнції. Він активно листувався зі своїм дядьком по матері, доном Хосе Авельяносом, але його листи — крім тих, де він просто офіційно засвідчував своє шанування, — рідко довірялись костаґуанській головній пошті. Там-бо всі конверти без розбору розпечатувалися з відвертим дитинно-безсоромним нахабством, властивим деяким латиноамериканським урядам. А ще треба зауважити, що приблизно на момент відновлення роботи копальні Сан-Томе той самий погонич мулів, якого найняв Чарлз Ґулд на час однієї зі своїх попередніх подорожей до Кампо, долучав до тих небагатьох караванів, які снували через гірські перевали між нагір’ям Санта-Марти й долиною Сулако, і свою невеличку валку мулів. Мандрівників на цьому важкому і небезпечному шляху не траплялося, хіба що за виняткових обставин, а стан тутешньої торгівлі, вочевидь, і не вимагав додаткового транспортного сполучення, але згаданий погонич, схоже, таки мав із цього якусь вигоду. Хай би коли він вибирався в дорогу, для нього завжди знаходилось кілька пакунків. Дуже смаглявий, незграбний, у штанах із вивернутої козячої шкіри й великому капелюсі, що захищав від сонця, їхав він верхи на своєму прудкому мулі, сидячи при самому хвості, з виразом блаженної бездумності на видовженому обличчі й день у день мугикав якусь любовну пісеньку в мінорі або, і то з тим самим виразом, поганяв пронизливим окриком свою маленьку tropilla, яка трюхикала попереду. За спиною в нього висіла маленька кругла гітара, а в одному з його дерев’яних в’ючних сідел була майстерно видовбана схованка, куди можна було просунути туго скручений трубочкою аркушик паперу, заткнути дерев’яним корком, а зверху знову прибити цвяхами грубу ряднину. Коли він бував у Сулако, то мав звичку цілісінький день курити й куняти (наче його ніщо на світі не обходить), сидячи на кам’яній лаві біля входу до «каси» Ґулдів лицем до будинку Авельяносів. Багато років тому його мати була головною пралею тієї родини — великою майстринею в мистецтві крохмалити білизну. Він і сам народився на одній з їхніх haciendas. Його звали Боніфасіо, і дон Хосе, переходячи десь о п’ятій через дорóгу, аби провідати донью Емілію, незмінно відповідав на його шанобливе вітання порухом руки чи кивком голови. Воротарі обох будинків ліниво балакали з ним тоном глибокої приязні. Вечори він присвячував грі в карти, а ще захóдив, веселий і щедрий, до дівиць peyne d’oro[76], які мешкали в далеких міських завулках. Однак був він також людина обачна.
Ті з нас, кого справи чи цікавість закинули до Сулако сáме в ці роки, перед першим пришестям залізниці, повинні пам’ятати той благотворний вплив, який мала копальня Сан-Томе на життя цієї глухої провінції. Як мені розповідали, ще ніколи зовнішні реалії так не змінювались: вулицею Конституції почали курсувати трамваї і вглиб краю, до Рінкона[77] та інших сіл, прокладено добрі дороги, де іноземні купці та ricos[78] зазвичай мали сучасні вілли, а біля порту збудовано величезну залізничну вантажну станцію з причалом та довгою низкою складів, де відбувались і серйозні, організовані робітничі заворушення.
Доти ніхто й не чув про такі заворушення. Власне, то портові карґадори утворили стихійне братство, де покидьок був на покидьку, а на чолі стояв їхній святий патрон — такий самий покидьок, як і всі. Вони регулярно влаштовували страйки (по тих днях, коли бував бій биків) — таку форму непокори, з якою навіть Ностромо, попри весь свій авторитет, не міг остаточно покінчити, але на ранок після кожної фієсти, коли перекупки-індіанки на Пласі ще не порозкривали своїх плетених парасольок, а сніги Іґероти ледь біліли над містом на ще чорному небі, поява подібного до привиду вершника верхи на сріблясто-сірій кобилі неодмінно розв’язувала трудовий конфлікт. Кобила минала ступою вулички, де тіснились убогі розвалюхи та зарослі бур’янами загороди, поставлені на місці давніх земляних валів, проходила між чорними, неосвітленими купками халуп, що нагадували корівники чи собачі буди. Вершник гатив руків’ям важкого револьвера у двері злиденних пульперій[79], бридких халабуд з односхилими дахами, приліплених до недоруйнованих залишків шляхетного муру, в дерев’яні простінки хиж, такі хисткі, що в перервах між його грюкотом було чути хропіння та сонне бурмотіння. Не спішуючись, він грізно вигукував імена пожильців — раз, удруге. Півсонні відповіді — буркотливі, примирливі, грубі, жартівливі чи обурені — лунали серед німотної темряви, під покровом якої вершник спокійно сидів у сідлі, й невдовзі з дверей вигулькувала темна постать, збурюючи тишу кашлем. Часом з вікна лагідно озивався низький жіночий голос:
76