Коли Дон Пепе, за приказкою, яка побутувала в Сулако, «спускався з гір», то його також можна було побачити у вітальні «каси» Ґулдів. Зі скромною гідністю сидів він дещо оддалік від чайного столу. Стуливши коліна, з добродушно-пустотливими блищиками на дні глибоко посаджених очей, докидав у плин розмови свої короткі іронічні зауваги. Була в цьому чоловікові якась здорова дотепна проникливість та іскра вродженої людяності, на яку так часто можна натрапити у простих душах старих солдатів, випробуваних сміливців, що побували за роки служби у багатьох халепах. Звичайно, він анічогісінько не знав про гірничу справу, але мав свою особливу ділянку роботи. Відповідав за все населення на території копальні: від верхів’я ущелини до тієї точки, де проїжджа дорóга спускається з підніжжя гір у долину, перетинаючи невеличкий, пофарбований на зелено місток над струмком, — адже зелений, колір надії, був також фірмовим кольором копальні.
У Сулако розповідали, що отам, «у горах», дон Пепе ходив карколомними стежками з великою шаблею при поясі та у зношеному мундирі з потьмянілими золотими еполетами старшого майора. Більшість гірників, а це були індіанці з великими дикунськими очима, зверталась до нього «Тайта» (батьку), як ця костаґуанська босота зверталась до кожного, хто носив взуття, а от Басіліо, власний мосо[84] пана Ґулда і старший слуга в «касі», щиросердно й у згоді з власним відчуттям пристойності, одного разу урочисто оголосив про його прихід так:
— Прибув сеньйор ґобернадóр[85].
Дон Хосе Авельянос, який був тоді у вітальні, безмірно потішився влучністю цього титулу і добродушно підхопив його, аби привітати старого майора, щойно вояцька постать того з’явилась у дверях. Дон Пепе лише усміхнувся у свої довгі вуса, ніби хотів сказати: «Могли б і ще гірше обізвати старого солдата».
Отак він і лишився сеньйором ґобернадóром, лаконічно кепкуючи зі своїх посадових обов’язків та царини, де, як він із жартівливим перебільшенням запевняв пані Ґулд:
— Без відома ґобернадóра і миша не проскочить, сеньйоро.
І він з виглядом знавця постукував себе пучкою вказівного пальця по вусі. Навіть коли сама лише кількість гірників зросла до шістьох сотень, він, здавалося, знав кожного з них особисто, всіх отих незліченних Хосе, Мануелів, Іґнасіо з підпорядкованих йому селищ — primero, segundo чи tercero[86] (при копальні було три селища). Він розрізняв їх не лише за пласкими безрадісними обличчями, які здавались пані Ґулд однаковісінькими, ніби на них стояло те сáме спадкове тавро страждання і терпіння, але, вочевидь, також за найтоншими відтінками шкіри їхніх спин — червонясто-брунатними, чорнувато-брунатними, мідно-брунатними, — коли під час перезміни на відкритому майданчику перед входом до головного штреку робітники в самих лише полотняних кальсонах та шкіряних шоломах, страшенно човгаючи взутими в сандалі ногами, зливались у мішанину голих рук і ніг, завданих на плечі кайл, розгойданих ліхтарів. То був час перепочинку. Ліниво стовбичили хлопчаки-індіанці, попритулявшись до маленьких порожніх вагонеток, вишикуваних у довгу вервечку; сиділи навпочіпки, курячи довгі сигари, решетувальники та рудодробарі; великі дерев’яні спади, що косо підіймались до краю майданчика, німували, і чути було лише безперестанний несамовитий шум води у відкритих жолобах, її шалене дзюрчання і хлюпотіння під гуркіт турбінних коліс, та ще глухі монотонні удари товкачів, які дробили на порох рудовмісну породу на нижньому майданчику. Бригадири, яких вирізняли бронзові бляхи, що висіли в них на голих грудях, шикували свої бригади, і зрештою гора ковтала половину безмовної юрби, а друга її половина спускалась довгими лавами по зиґзаґоподібних стежках на дно ущелини. Була вона глибока, і в самому її низу між карколомними кам’яними стромовинами вилась вузька смужка рослинності, яка нагадувала тонкий зелений шнур, і три купчасті острівці бананових заростей, окоренкуваті листаті пальми та ще якісь інші тінисті дерева позначали селище Перше, селище Друге і селище Третє, де мешкали гірники Ґулдової концесії.