Попервах, коли пасторальним Кампо поширилися чутки про безпечну працю, докотившись, ніби повінь, і до далеких блакитних бескетів Сьєрри, до найменших її закутків та розколин, — у цю місцину серед гірського масиву Іґероти посунули цілими родинами. Перший — батько в гостроверхому солом’яному брилі, за ним — мати зі старшими дітьми, зазвичай і приземкуватий віслючок, усі з поклажею, окрім хіба ватажка каравану, та ще, можливо, котроїсь дорослої дівчини, гордості сімейства, яка йшла босяка, струнка, мов стріла, зі смолянистими косами, пухким гордовитим профілем, і не несла нічого, крім маленької сільської гітари та пари зв’язаних докупи м’яких шкіряних сандалів за спиною. Побачивши такі-от гурти переселенців, що витягувались вервечкою на перехресних стежках між пасовиськами чи ставали табором на узбіччі королівської дороги, мандрівники верхи на конях казали один одному:
— І ці йдуть до копальні Сан-Томе. Завтра побачимо ще.
Приостроживши в сутінках коней, вони обговорювали найважливіші новини провінції, новини про копальню Сан-Томе. Її зібрався запустити багатий англієць, — а може, й не англієць, quien sabe[87]! Іноземець, у якого повно грошей. О так, пішло діло. Люди, які переганяли в Сулако череду чорних биків на наступну кориду, розповідали, що з брами posada[88] у Рінконі, в якійсь милі від міста, видно, як на горі над деревами мерехтять вогні. А ще бачили жінку, яка їхала боком на коні, і то не на дамському сидінні, а таки на чомусь на кшталт сідла, ще й у чоловічому капелюсі. До того ж вона ходила пішки гірськими стежками. Жінка-інженер, не інакше.
— Що за нісенітниці! Не може такого бути, сеньйоре!
— Sí! Sí! Una Americana del Norte[89].
— Он воно що! Якщо вже ваша милість такі обізнані… Una Americana — якесь таке воно й мало бути.
І вони трохи сміялися, здивовано і зневажливо, не зводячи сторожких очей з тіней на дорозі, бо один з них часто наражався на лихих людей, подорожуючи в пізню пору по Кампо.
Що ж до дона Пепе, то він знав так добре не лише чоловіків, а міг, схоже, кинувши один пильний, уважний погляд, упізнати у своїх володіннях кожну жінку, дівчину чи зовсім підлітка. Спантеличувала його часом лише малеча. Часто його можна було побачити в компанії падре, коли обидва замислено споглядали на сільській вулиці купу поважних смаглявих дітей, неголосно радячись, як би то їх, що називається, «розсортувати», або ж пильно розпитували про тата-маму якогось малого розважливого халамидника, який трапився їм дорóгою, — голого серйозного бродяжку з сигарою в дитячому ротику, а може, й з маминою вервицею, поцупленою собі на прикрасу, — разком намистин, який спускався аж до самого його натоптаного животика. Ті два пастирі гірничої пастви, духовний і світський, були дуже добрі друзі. З доктором Моніґемом, пастирем медичним, який перебрав ці обов’язки з доручення пані Ґулд і жив при шпиталі, вони не були в таких близьких взаєминах. Та й ніхто не міг бути у близьких взаєминах із сеньйором лікарем, таємничим і незбагненним з тими його перекошеними плечима, пониклою головою, сардонічною посмішкою і прикрим поглядом скоса. Але ці два очільники співпрацювали в повній згоді. Отець Роман, сухорлявий, маленький, меткий, зморшкуватий, з великими круглими очима та гострим підборіддям, а до того ж великий любитель нюхнути тютюнцю, був колись ще й похідним капеланом: висповідав багато простих душ на полях битв за республіку, вклякаючи біля вмирущих на схилах пагорбів, у високій траві, в тінистих лісах, аби вúслухати останню сповідь, вдихаючи запах пороху, чуючи торохтіння мушкетів і дзижчання та порскання куль. І яка ж у тому шкода, коли надвечір у пресвітерії вони візьмуться до засмальцьованої колоди карт і зіграють партію перед тим, як дон Пепе зробить останній обхід, аби простежити, чи всі вартові копальні — загін, який він сам організував, — на своїх постах? Власне, для виконання цього останнього перед сном обов’язку дон Пепе і начіплював свою стару шаблю на веранді достеменно американського білого каркасного будинку, що його отець Роман іменував пресвітерією. А видовжена, низька і темна гостроверха будівля поряд, подібна до просторої стодоли з дерев’яним хрестом на гребені даху, то була гірницька каплиця. Там отець Роман щодня відправляв месу перед темнавою запрестольною іконою Воскресіння, де змальовано відвалену сіру могильну плиту, бліду постать з довгими руками і ногами, яка підноситься ввись в овалі тьмяного світла, та повержених ниць смаглявих легіонерів у шоломах, якраз на передньому плані смолянисто-чорної барви.