— Ця ікона, діти мої, muy linda е maravillosa[90], — казав, бувало, отець Роман своїй пастві, — яку ви споглядаєте тут завдяки щедротам дружини нашого сеньйора адміністрадóра[91], була написана в Європі, у країні, значно більшій за нашу Костаґуану, і там жили святі та творилися чудеса.
І в запалі він заживав понюх тютюну. Але коли раптом котрась допитлива душа бажала довідатися, в якому напрямі та Європа розташована, вгору чи вниз по узбережжю, отець Роман, аби приховати своє спантеличення, ставав дуже замкнутий і суворий.
— Немає сумніву, що це вельми далеко. Але неосвіченим грішникам копальні Сан-Томе, як-от тобі, слід пильно подумати про посмертну кару замість того, щоб розпитувати про розміри Землі з усіма її країнами та народами, бо то геть недоступне твоєму розуму.
Після незмінного «Добраніч, падре!» — «Добраніч, доне Пепе!» ґобернадóр виходив у темряву важким сягнистим кроком, притримуючи збоку шаблю і подавшись усім корпусом уперед. Веселість, доречна під час невинної картярської гри на кілька сигар чи пачку мате, враз змінювалася суворим офіційним настроєм офіцера, який вирушив обійти аванпости військового табору. Один гучний сигнал свистка, який висів у нього на шиї, негайно викликав у відповідь на верхів’ях ущелини різноголосся пронизливих свистів, змішаних із собачим гавкотом, що зрештою поволі затихав, а в тиші з’являлися два серено[92], які тримали варту біля містка і тепер безшумно наближались до нього. Довгий каркасний будинок по один бік дороги — склад — був зачинений і зусібіч забарикадований, а навпроти, в другому білому каркасному будинку, ще довшому і з верандою, — то був шпиталь, — у двох вікнах помешкання доктора Моніґема світилося. Навіть ніжне листя купи перцевих дерев не ворушилось — таке безвітря панувало в темряві, зігрітій гарячим подихом розжарених на сонці скель. Дон Пепе стояв якусь хвильку навпроти двох нерухомих серено, і раптом високо на стрімкому схилі гори, поцяткованої поодинокими смолоскипами, ніби вогняними бризками, що їх розсúпали два великі сліпучі грона вогнів повище, починало гримотіти. Потужне деренчання і двигтіння набирало швидкості і сили, його підхоплювали схили ущелини і доносили громове відлуння в долину. Один пасадеро[93] з Рінкона присягався, що в тихі ночі, прислýхавшись у дверях свого дому, він чув, що в горах неначе буря реве.
А Чарлзові Ґулду, певно, уявлялося, що цей гомін мав би досягати найдальших меж провінції. Коли ночами він під’їжджав до копальні верхи, гомін зустрічав його на узліссі невеличкого гайка відразу за Рінконом. Годі було помилитися: це гуркотіла й рокотала гора, вивергаючи потік рудовмісної породи, яку товкли товкачі, й у серці Чарлза це відлунювало з особливою силою — наче відозва, яка гримить на всю країну, чудо того доконаного факту, що сміливе бажання — здійснилося. Цей самий звук причувся йому того давнього вечора, коли він з дружиною після виснажливого переїзду через смугу лісів зупинив коней на бéрезі струмка, і вони вперше задивились на відлюддя зарослої джунглями ущелини. Тут і там здіймались вершини пальм. У глибокій розколині за рогом гори Сан-Томе (квадратної, наче зруб) проблискувала крізь важке темно-зелене листя деревовидних папоротей тоненька скляна нитка водоспаду. Дон Пепе, який їх супроводжував, виїхав уперед і, показавши рукою на ущелину, з жартівливою урочистістю прорік: