— Сеньйоро, перед вами — не що інше як гадючий рай.
І тоді вони розвернули коней і поскакали назад, аби заночувати в Рінконі. Алькальд Морено — старий зморшкуватий сержант часів Ґусмана Бенто — шанобливо звільнив свій будинок разом із трьома своїми миловидними доньками, щоб іноземна сеньйора та їх милості кабальєро мали де зупинитись. Усе, що він просив Чарлза Ґулда (якого прийняв за втаємничену офіційну персону) зробити для нього, так це нагадати верховному уряду — верховному El Gobierno — про пенсію (що становила близько одного долара на місяць), яку йому, на його переконання, призначено. Як він мовив, по-вояцькому випрямивши згорблену спину, пенсію йому обіцяно ще «багато років тому за доблесть, проявлену у війнах з дикунами-індіанцями, коли я ще був молодий, сеньйоре».
Водоспаду вже не існувало. Деревовидні папороті, які розкошували в його бризках, вже повсихали навколо безводної ковбані, а глибока розколина перетворилась на велику канаву, наполовину завалену порожньою породою та вимивками. Вода зі струмка, загаченого вище за течією, ринула по відкритих, розміщених на риштуванні жолобах, видовбаних зі стовбурів дерев, до турбін, які запускали в рух товкачі на нижньому майданчику, — mesa grande[94] копальні Сан-Томе. Пам’ять про водоспад з його дивовижними, мов ті висячі сади, папоротями над ущелиною збереглась лише на акварельному ескізі пані Ґулд: одного дня вона нашвидку намалювала його, сидячи на очищеній від чагарників галявинці в затінку солом’яного даху, встановленого для неї під керівництвом дона Пепе на трьох грубих жердинах.
Пані Ґулд бачила все від самого початку: розчищання хащів, прокладання дороги, прорубування нових стежок на скелястому схилі Сан-Томе. Цілими тижнями жила вона там разом з чоловіком і за той рік так мало бувала в Сулако, що поява екіпажа Ґулдів на Аламеді хвилювала всю громаду. З важких фамільних карет, що везли статечних сеньйор і чорнооких сеньйорит, урочисто котячись тінистою алеєю, їй вітально махали білі руки, тріпочучи від зворушення. Донья Емілія «спустилася з гір».
Але ненадовго. За день-два вона знову «підіймалась у гори», і її випещені запряжні мули знову довго простоювали без роботи. Донья Емілія спостерігала за зведенням першого каркасного будинку на нижній mesa, де мали розміститись контора та помешкання дона Пепе; чула, охоплена трепетом від почуття вдячності, як перша навантажена рудою вагонетка проторохтіла єдиним тоді спадом; вона стояла поряд із чоловіком, не кажучи ні слова, й уся похолола від хвилювання тієї миті, коли перша батарея всього лише з п’ятнадцятьох товкачів вперше була запущена в рух. Коли ніч освітив вогонь під першими ретортами в їхній повітці, вона не пішла відпочити на грубому простому ліжку, приготованому для неї у ще порожніх стінах каркасного будинку, аж поки не побачила першу пористу грудку срібла, що явилась у цей несталий світ із глибин Ґулдової копальні; аж тремтячи від запалу, вона возложила свої несріблолюбні руки на перший срібний зливок, вивалений ще теплим з ливарної форми, і, оцінюючи в уяві його могуть, наділила цей шматок металу цілою виправдувальною концепцією, ніби це не просто факт, а щось значно більше, щось ненамацальне, немов правдивий вираз певного почуття або зародження певного принципу.
Дон Пепе, також надзвичайно зацікавлений, дивився в неї з-за плеча з усмішкою, яка прокреслила на його лиці повздовжні зморшки, аж воно стало нагадувати шкіряну маску з добродушно-диявольським виразом.
— Хіба muchachos[95] Ернандеса не схотіли б запопасти цю дрібничку, яка скидається, por Dios[96], на кавалок олова? — пожартував він.
Ернандес, розбійник, був колись безневинним дрібним ранчеро, викраденим з дому за особливо жорстоких обставин під час однієї з громадянських воєн і присилуваним до служби в армії. Як солдат він поводився зразково, аж поки, вигадавши момент, не вбив свого полковника і не примудрився змитись. Разом із бандою дезертирів, які обрали його за ватажка, він отаборився за безлюдним і безводним Больсоном-де-Тоноро. Haciendas платили йому данину худобою та кіньми, про його могутність і чудесну невловність ходили легенди. Він сам-один, хіба з парою револьверів за поясом, заїжджав, осідлавши в’ючного мула, до сіл та маленьких містечок у Кампо, прямував простісінько до крамниці чи складу, вибирав, щó йому заманеться, і скакав геть, не зустрівши опору, — такий жах вселяли його подвиги та відвага. Бідних селян він зазвичай не чіпав; тих, хто належав до вищих верств, зупиняв на дорозі і грабував, а нещасливий чиновник, який потрапляв йому до рук, неминуче був суворо караний різками. Армійським офіцерам не подобалось, коли в їхній присутності звучало його ім’я. Його поплічники верхи на крадених конях сміялись, коли по їхні душі посилали регулярну кавалерію, — їм то була сама втіха за всіма правилами військової тактики підстерігати переслідувачів у засаді на горбистій місцевості довкола свого лігва. А виряджали ж бо карні експедиції, за голову Ернандеса була призначена ціна, були навіть спроби почати з ним переговори — звичайно, нечесні, але на його розбійницьку кар’єру це анітрохи не вплинуло. Нарешті, цілком по-костаґуанському, головний податківець Тоноро, який амбітно прагнув уславитись як переможець Ернандеса, запропонував йому певну суму грошей і безпечний виїзд із країни в обмін на видачу своєї банди. Але Ернандес, очевидно, був з іншого тіста, ніж визначні військові діячі та змовники Костаґуани. Цей хитромудрий, але банальний трюк (який часто, мов які чари, спрацьовував у ході придушення революцій) не подіяв на ватажка звичайнісіньких сальтеадорів[97]. Спершу все йшло згідно з очікуваннями податківця, але закінчилось дуже погано для ескадрону lanceros, відправлених (за вказівками податківця) до вибалка, куди Ернандес пообіцяв привести своїх поплічників, які нібито ні про що не підозрювали. Вони й прибули у призначений час, але приповзли навкарачки крізь кущі й дали про себе знати лише одностайним залпом з усіх стволів, так що багатьох кавалеристів повибивало з сідел. А ті, що втекли, щодуху поскакали в Тоноро. Подейкують, що їхній командир (який, маючи кращого коня, значно випередив решту) згодом напився до чортиків і жорстоко відгамселив амбітного податківця тупим кінцем своєї шаблі на очах у його дружини та доньок за те, що той завдав Національній армії такої ганьби. Найвищий цивільний посадовець Тоноро знепритомнів і повалився додолу, відтак його не в міру вразливий військовий колега покóпав його ногами скільки хотів і поколов острогами шию та обличчя. Ця чутка з глибинки Кампо, така типова для правителів цієї країни з її довгою історією гноблення, неефективності, безглуздих методів, зрад і диких звірств, дійшла і до пані Ґулд. Те, що люди розумні, виховані й сильні на вдачу сприймали це мовчки й без обурення, як щось цілком природне, було одним із симптомів деградації, і таке могло довести її майже до граничного відчаю. Далі дивлячись на зливок срібла, вона похитала головою у відповідь на заувагу дона Пепе: