Заспані люди з маленьких придорожніх сілець і ранчо дізнавалися про наближення срібного ескорту з Сан-Томе до напівзруйнованих мурів міста з боку Кампо за навальним гомоном. Підходили до дверей, аби побачити, як він несеться по вибоїнах та каменюччі зі стукотом, брязкотом і цвьоханням батіжків, — ніби польова артилерійська батарея, яка з відчайдушним напором і за несхибним обрахунком мчить у бій, — а на чолі, далеко попереду, скаче самотня постать англійського сеньйора адміністрадóра.
Тим часом на обгороджених придорожніх випасах скажено гасали незагнуздані коні; важкі корови стояли по груди у травах, протяжно мукаючи гугнявими голосами; смиренний селянин-індіанець зиркав через плече і квапливо відпихав свого нав’юченого віслючка під саму кам’яну огорожу — аби дати проїхати срібному ескорту Сан-Томе, що мчав до моря; кілька змерзлих леперо під Кам’яною Конякою на Аламеді, побачивши, як він на повному скаку завертає за ріг, описуючи широку дугу, і вилітає на пустельну вулицю Конституції, бурмотіли «Карамба!»[101], бо погоничі мулів із Сан-Томе мали звичай проїжджати заспаним містом з кінця в кінець, не збавляючи швидкості, ніби за ними гнався диявол.
Проміння вранішнього сонця палало на ніжно-жовтих, блідо-рожевих і блідо-блакитних фасадах великих будинків зі ще зачиненими ворітьми і заґратованими вікнами, в яких поки що ніхто не показувався. Серед усього залитого сонцем ряду порожніх балконів, що тягнувся вздовж вулиці, високо над пустельним хідником виднілась лише одна біла постать — дружина сеньйора адміністрадóра, вона перехилилася через бильця, аби бачити, як ескорт проїжджає до гавані: пишні важкі біляві коси, недбало закручені на маленькій голівці, та хмарка мережива на викоті муслінового капота. Усміхнувшись у відповідь на швидкий кинутий угору погляд свого чоловіка, вона оглядала всю валку, яка з дисциплінованим гамором проносилась у неї під ногами, і насамкінець відповідала дружнім кивком на вітання дона Пепе: церемонний шанобливий уклін і помах капелюхом до коліна.
З роками вервечка замкнених візків довшала, ескорт ставав численнішим. Що три місяці вулицями Сулако проносився дедалі більший потік коштовного металу, прямуючи в гавань, до сейфової кімнати контори ОПСК, де очікував відправлення на північ. Дедалі більший не лише за обсягом, а й за вартістю, що сягала колосальних величин, адже, як тріумфально сказав одного разу Чарлз Ґулд дружині, ніщо у світі не може зрівнятися з покладами концесії Ґулдів. Для обох них кожен ескорт, що проїжджав під балконами «каси» Ґулдів, був немов ще одна перемога, здобута в боротьбі за мир у Сулако.
Без сумніву, Чарлзові Ґулду попервах сприяв у розв’язаній ним битві період відносного миру, який встановився якраз десь у той самий час, а також загальне пом’якшення звичаїв, якщо порівняти з епохою громадянських воєн, яка дала початок залізній тиранії лихої пам’яті Ґусмана Бенто. У протистояннях, які вибухнули наприкінці його правління (протягом якого в країні цілих п’ятнадцять років тримався мир), було багато тупого недоумства, ще більше жорстокості і страждань, але набагато менше колишнього лютого й нещадного сліпого політичного фанатизму. Усе стало підлішим, мерзеннішим, нікчемнішим і більш підвладним відверто цинічним спонукам. Дедалі більше скидалось на бійку з незворушними мінами за все менші обсяги здобичі — адже підприємства цілого краю були по-дурному знищені. Отак і сталося, що провінція Сулако, колись — поле жорстоких партійних міжусобиць, стала до певної міри однією з вагомих винагород у політичній кар’єрі. Великі світу сього (в Санта-Марті) зарезервували посади в колишній Західній Державі за своїми найближчими й найдорожчими: племінниками, братами, чоловіками улюблених сестер, сердечними приятелями, відданими прибічниками — або ж прибічниками непересічними, яких вони, може, й побоювались. Це був благословенний край великих можливостей та найвищих заробітків, бо копальня Сан-Томе мала свою власну неофіційну платіжну відомість, чиї статті та суми, встановлювані Чарлзом Ґулдом та сеньйором Авельяносом, були відомі одному значному бізнесменові зі Сполучених Штатів, який щомісяця приділяв близько двадцятьох хвилин своєї пильної уваги справам Сулако. Водночас у цьому регіоні республіки потихеньку зосереджувались різноманітні матеріальні інтереси, підкріплені впливом копальні Сан-Томе. Якщо, наприклад, податкову службу в Сулако загалом розцінювали в політичному світі столиці як відкритий шлях до будь-якої офіційної посади в міністерстві фінансів тощо, то, з іншого боку, зневірені бізнесові кола республіки почали розглядати Західну провінцію як землю обітовану безпеки, особливо якщо комусь вдавалось налагодити добрі стосунки з адміністрацією копальні.