— Чарлз Ґулд — молодець! Абсолютно необхідно заручитись його підтримкою, перш ніж робити найменший крок. Якщо зможете, добийтесь, аби вас рекомендував йому Мораґа — агент короля Сулако, не знаєте чи що.
Тож не дивно, що сер Джон, приїхавши з Європи розчищати шлях для своєї залізниці, натрапляв у Костаґуані на ім’я (і навіть прізвисько) Чарлза Ґулда на кожному кроці. Агент адміністрації Сан-Томе в Санта-Марті (вилощений, добре поінформований добродій, на думку сера Джона) надав, безперечно, таку велику допомогу в організації президентської поїздки, що сер Джон почав уже думати, ніби в передаваних пошепки натяках на неосяжний таємний вплив Ґулдової концесії таки щось є. На той час шепти ходили ось про що — буцімто адміністрація Сан-Томе фінансувала, принаймні почасти, останню революцію, яка вилилась у п’ятирічну диктатуру дона Вінсенте Ріб’єри, людини культурної та з бездоганною репутацією, якому вручили мандат на здійснення реформ найкращі люди держави. Чоловік серйозний, добре поінформований, він начебто був щирим, сподівався на краще, на утвердження у громадському житті законності, добросовісності та порядку. Тож тим краще, гадав сер Джон. Він завжди працював масштабно: була позика державі та проект систематичної колонізації Західної провінції, включений в одну величезну схему з будівництвом Національної центральної залізниці. Добросовісність, порядок, мир були в ситуації цього стрімкого розвитку матеріальних інтересів у страшенному дефіциті. Будь-хто, хто виступав на боці цих трьох засад, та ще й здатний допомогти, мав в очах сера Джона вагу. У «королі Сулако» він не розчарувався. Як і передбачав головний інженер, поодинокі труднощі завдяки втручанню Чарлза Ґулда відпали. У Сулако сера Джона вітали з надзвичайними почестями, мало не як самого президента-диктатора, і цим можна пояснити той очевидний факт, що під час ланчу, влаштованого на «Юноні» перед самим відплиттям із Сулако з президентом-диктатором та визначними іноземними гостями в його почті на борту, генерал Монтеро перебував у кепському гуморі.
Excellentíssimo[102] («надія чесних людей», як звернувся до нього дон Хосе у публічній промові, виголошеній від імені Провінційної асамблеї Сулако) сидів на чолі довгого столу, капітан Мітчелл, з достеменно осклілими очима та побагровілою фізіономією від усвідомлення урочистості цього «історичного моменту», займав місце на протилежному боці як представник ОПСК у Сулако, а навколо нього розташувались господарі тієї неофіційної церемонії разом із капітаном корабля та деякими дрібнішими чиновниками. Ці життєрадісні смагляві маленькі добродії скоса весело поглядали на пляшки з шампанським, які почали вистрілювати за спинами гостей у руках корабельних стюардів. Бурштинове піняве вино по вінця наповнило келихи.
Чарлз Ґулд сидів поряд з іноземним послом, який півголосом апатично розповідав йому про полювання та стрільбу. Повне бліде обличчя в окулярах та з обвислими жовтими вусами настільки контрастувало із зовнішністю сеньйора адміністрадóра, що той здавався вдвічі смаглявішим, рум’янішим, сповненим у сто разів інтенсивнішого життя, попри свою мовчанку. Сусідом дона Хосе Авельяноса був інший іноземний дипломат, брюнет, який поводився спокійно, уважно, самовпевнено і дещо обережно. На етикет у цій усій події ніхто не зважав, от хіба генерал Монтеро був у парадному мундирі, так густо гаптованому спереду, що здавалось, ніби його широкі груди захищає золота кіраса. Сер Джон ще на початку покинув почесне місце, аби сісти біля пані Ґулд.
102