Лише тоді сер Джон визнав за доречне відповісти, що він елегантно і зробив ламаною французькою, щоправда, раз у раз його переривали вибухи оплесків та вигуки «Слухайте! Слухайте!» капітана Мітчелла, який подеколи міг уторопати якесь слово. Скінчивши, залізничний фінансист ураз обернувся до пані Ґулд:
— Ви були такі люб’язні сказати, ніби маєте намір про щось мене попросити, — галантно нагадав їй він. — То що ж це? Будьте певні, що яке завгодно ваше прохання я вважатиму за виявлену мені ласку.
Вона подякувала йому приязною усмішкою. Усі повставали з-за столу.
— Ходімо на палубу, — запропонувала вона, — де я зможу показати вам сам предмет мого прохання.
Величезний національний прапор Костаґуани, розділений по діагоналі на червоне і жовте поле з двома зеленими пальмами в центрі ліниво колихався на головній щоглі «Юнони». Тисячні постріли феєрверків, випущені край води на честь президента, сповнювали пів гавані таємничим тріскотом. Раз у раз безліч незримих ракет, зі свистом злетівши увись, вибухали там, позначившись на ясному небі лише хмаркою диму. Між міськими воротами та гаванню під гронами різнобарвних прапорців, що тріпотіли на високих жердинах, видніли юрби народу. Аж тут почулося слабке погримування військової музики та віддалені крики. Кілька обшарпаних негрів на краю причалу час од часу заряджали маленьку залізну гарматку і стріляли з неї. Сірувата розсіяна пилова мла нерухомо висіла в небі, заволікши сонце.
Дон Вінсенте Ріб’єра зробив кілька кроків під напнутий над палубою тент, спершись на руку сеньйора Авельяноса, гості обступили його широким колом, було видно, як невесела посмішка його темних губ та незрячий блиск окулярів приязно обертаються то в один бік, то в другий. Неофіційна церемонія, влаштована на борту «Юнони» для того, щоб дати президенту-диктатору змогу близько поспілкуватися з найзначнішими його прихильниками в Сулако, добігала кінця. З одного боку нерухомо на світловому люкові сидів генерал Монтеро, обхопивши великими руками в рукавичках руків’я шаблі, яка стояла в нього між ніг, його лису голову тепер покривав трикутний капелюх із плюмажем. Білий плюмаж, мідно-червоний відтінок його широкого обличчя, синяста чорнота вусів під гачкуватим носом, маса золота на рукавах та грудях, високі блискучі чоботи з величезними острогами, роздуті ніздрі, недоумкуватий і деспотичний погляд славетного переможця під Ріо-Секо — в усьому цьому було щось зловісне і неймовірне: перебільшена жорстока карикатура, глупота урочистого маскараду, страхітлива гротесковість якогось ацтекського воєнного ідола, розцяцькованого по-європейському, який чекає на вшанування ідолопоклонців. Дон Хосе з дипломатичних міркувань наблизився до цієї надприродної й незбагненної прояви, а пані Ґулд зрештою відвела від неї свої чарівні очі.
Чарлз, підійшовши до сера Джона, аби попрощатись, почув, як той сказав, схиляючись над рукою його дружини:
— Певна річ. Звичайно, моя дорогá пані Ґулд, заради вашого протеже! Жодних труднощів. Вважайте, що це зроблено.
Пливучи до берега в тому самому човні, що й Ґулди, дон Хосе Авельянос був дуже мовчазним. Навіть в екіпажі Ґулдів він довго ще не розтуляв уст. Мули повільно трюхикали, віддаляючись від причалу між простягнутими руками жебраків, які того дня, схоже, всі нараз покинули церковні брами. Чарлз Ґулд сидів на задньому сидінні й дивився на торговище. Скрізь було понаставлювано силу-силенну яток із зеленого гілля, з очерету, з різних-прерізних дощок, доточених шматками парусини, де продавали caña[103], dulces[104], фрукти, сигари. Індіанки, сидячи навпочіпки на рогожах перед маленькими купками розжеврілого вугілля, готували в чорних глиняних горщиках їжу і кип’ятили воду на мате, яке вони заварювали в калабасах[105] і ніжними, ласкавими голосами пропонували селянам. Для вакеро була відгороджена тичками доріжка під кінні перегони, а зліва, звідти, де юрба тісно обступила велетенську тимчасову споруду на кшталт дерев’яного циркового намету з конічним дахом, критим травою, доносились лункі звуки арф, різкий бренькіт гітар та низький барабанний дріб індіанського ґомбо, чий монотонний ритм змішувався з пронизливим співом танцюристів.
Тут Чарлз Ґулд сказав:
— Уся ця ділянка землі належить тепер Залізничній компанії. Не буде тут більше народних гулянь.
Пані Ґулд було якось прикро про це думати. І принагідно вона згадала, що сáме домоглась від сера Джона обіцянки, що на будинок Джорджо Віоли ніхто не зазіхне. Заявила, що не може зрозуміти, чому інженери-розвідувальники взагалі говорили про руйнування тієї старої будівлі. Вона ж стоїть зовсім не там, де планують прокласти портову залізничну гілку.
105