Емілія зупинила екіпаж перед дверима будинку Віоли, аби відразу втішити старого ґенуезця, який вийшов до них і стояв тепер простоволосий біля приступки екіпажа. Заговорила з ним, звичайно, по-італійському, і він подякував їй зі спокійною гідністю. Старий Ґарібальдіно був вдячний їй від щирого серця за те, що вона обстояла дах над головою його дружини та дітей. Він був уже застарий для переїздів.
— І це назавжди, синьйоро? — спитав він.
— На той час, поки вам хочеться.
— Bene[106]. Тоді віллу треба якось назвати. Досі вона не була цього варта.
Він суворо усміхнувся, і біля куточків його очей збіглися зморшки.
— Візьмуся завтра малювати вивіску.
— І як думаєш назвати, Джорджо?
— Albergo d’Italia Una[107], — відказав старий Ґарібальдіно, на мить відвівши погляд. — Радше на пам’ять про померлих, — додав він, — ніж на честь країни, яку підступно вкрало в нас, солдатів свободи, те кляте п’ємонтське поріддя королів та міністрів.
Пані Ґулд усміхнулась і, трохи нахилившись до нього, почала розпитувати про дружину та дітей. Того дня він послав їх до міста. Падрона чується краще, велика дяка синьйорі за турботу.
Повз них проходили люди, чоловіки та жінки, по двоє-троє або цілими гуртами, вслід за якими дріботіли діти. У тіні будинку тихо натягнув віжки вершник на сріблясто-сірій кобилі, скинувши капелюха на знак вітання з пасажирами екіпажа, які заусміхались і приязно закивали йому у відповідь. Старий Віола, явно дуже втішений щойно почутою новиною, на хвильку перервав розмову і швиденько розповів йому, що дім у безпеці завдяки доброті англійської синьйори — на той час, поки йому самому схочеться тут жити. Вершник слухав уважно, але нічого не відповів.
Коли екіпаж рушив далі, він знову скинув капелюха — сіре сомбреро, оздоблене срібним шнуром і торочками. Яскраві барви мексиканського серапі[108], накрученого на задню луку сідла, величезні срібні ґудзики на гаптованій шкіряній куртці, низка крихітних срібних ґудзичків по шву штанів, білосніжна сорочка, шовковий пояс із вишитими кінцями, срібні пластини на недоуздку та сідлі свідчили про незрівнянний стиль славетного капатаса карґадорів — середземноморського моряка, — вбраного з довершенішою пишнотою, ніж будь-який заможний молодий ранчеро з Кампо на велике свято.
— Це для мене велике діло, — пробурмотів старий Джорджо, все ще думаючи про будинок, бо переміни його вже втомили. — Синьйора щойно замовила слово англійцеві.
— Старому англійцеві, який має досить грошей, аби заплатити за залізницю? За годину він від’їжджає, — недбало кинув Ностромо. — Тож buon viaggio[109]. Я так пильнував його кістки всю дорóгу від перевалу Ентрада на рівнину й далі до Сулако, ніби він — мій батько.
Старий Джорджо лише неуважно схилив голову набік. Ностромо показав пальцем на екіпаж Ґулдів, який наближався до зарослих бур’янами воріт старого міського муру, подібного до живоплоту непролазних джунглів.
— І не одну ніч я просидів зі своїм револьвером на складі компанії біля купи срібла отого англійця, охороняючи її так, ніби це моя власність.
Віола наче весь поринув у роздуми.
— Це для мене велике діло, — повторив він знову, мовби сам до себе.
— Авжеж, — спокійно погодився з ним величний капатас карґадорів. — Послухай, Vecchio, — піди й винеси мені сигару, але не шукай у моїй кімнаті. Там нічого нема.
Віола зайшов до їдальні, відразу вийшов, усе ще заглиблений у свої думки, і подав йому сигару, замислено промимривши собі у вуса:
— Діти ростуть — і дівчата теж! Дівчата!
Зітхнув і замовк.
— Що, лише одна? — зронив Ностромо, з якимось кумедним подивом дивлячись згори вниз на старого, який нічого не розумів. — Байдуже, — докинув він зі зверхньою недбалістю, — однієї досить, поки не знадобиться друга.
Він прикурив сигару, і сірник випав йому з розслаблених пальців. Джорджо Віола підняв очі й раптом сказав:
— От би мій син був живий, він був би зараз такий самий славний молодий чоловік, як ти, Джан’ Баттісто.
— Що? Твій син? А твоя правда, падроне[110]. Якби він був, як я, то з нього був би чоловік.
Він повільно розвернув кобилу і проїхав ступою між яток, раз у раз натягуючи віжки так, що мало не зупинявся, аби покрасуватись перед дітьми та гуртами приїжджих з далекого Кампо, які з захватом його розглядали. Докери компанії здалеку віддавали йому честь, а об’єкт їхніх заздрощів, капатас карґадорів, попрямував під схвальний гул та запобігливі вітання до велетенської, схожої на цирк споруди. Юрба густішала, гітари бриніли голосніше, інші вершники нерухомо сиділи в сідлах, тихо курячи понад головами натовпу, а той вирував і напирав на двері гостроверхої будівлі, звідки долинало човгання і тупотіння ніг у такт деренчливо-верескливої танцювальної музики з дрібним ритмом, заглушуваної розлогим безперервним глухим гулом ґомбо. Приголомшливий варварський звук цього великого барабана, який міг довести юрбу до божевілля і якого навіть європейці не могли слухати без дивних емоцій, ніби притягував Ностромо, а тим часом якийсь чоловік, закутаний у поблякле рване пончо, брів біля його стремена попри штурхани, які сипались на нього справа і зліва, й невідступно благав «його милість» узяти його на працю в доки. Він нив, пропонуючи сеньйорові капатасу половину своєї денної платні за привілей бути прийнятим до франтівського братства карґадорів, — другої половини йому вистачить, запевняв він. Але права рука капітана Мітчелла — «безцінний у нашій роботі чолов’яга — абсолютно непощербний», критично глянувши посеред безугавного гамору вниз на обшарпаного мосо, мовчки похитав головою.