Прохач відстав, а трохи далі Ностромо мусив зупинитися. З дверей танцювальної зали вивалювалися чоловіки й жінки, хитаючись, стікаючи потом, тремтячи всім тілом, і припадали, задихані, з вибалушеними очима та розкритими ротами, до стіни цієї споруди, де арфи та гітари далі вигравали в шаленому темпі під невпинне громове рокотання. Сотні долонь плескали в такт, лунали різкі крики, а тоді враз усі притихли й затягнули в один голос приспів любовної пісні, той дозвучав і завмер. І тут блискучого капатаса вдарила по щоці червона квітка, влучно кинута звідкілясь із юрби.
Він спритно впіймав її, не давши упасти, але якийсь час ще не повертав голови. Коли ж нарешті зволив роззирнутись довкола, то юрба біля нього розступилася, даючи дорóгу гарненькій Мореніті[111] з маленьким золотим гребінцем у високо зачесаному волоссі, яка безперешкодно йшла до нього.
Її пухляві, оголені руки та шия виступали з-під білосніжної блузки, синя вовняна спідниця, зібрана спереду і майже без зборів на стегнах, обтягувала її ззаду та підкреслювала її викличну ходу. Вона підійшла простісінько до Ностромо і поклала руку на шию його кобилі, ніяково та кокетливо глянувши вгору самими кутиками очей.
— Querido[112], — ніжно пролепетала вона, — чому ти вдаєш, ніби не помічаєш мене, коли я проходжу мимо тебе?
— Бо я тебе більше не кохаю, — зважено відказав Ностромо по хвилині замисленого мовчання.
Рука на кобилячій шиї раптом затремтіла. Дівчина похилила голову на очах у всієї юрби, яка обступила широким колом щедрого, грізного, непостійного капатаса карґадорів та його Мореніту.
— То це сталося, нерозлюбне кохання мого серця? — прошепотіла вона. — Це правда?
— Ні, — відповів Ностромо, відвівши ласкавий погляд. — Це брехня. Я кохаю тебе так само сильно, як завжди.
— Це правда? — проворкувала вона радісно, хоча щоки її ще були мокрі від сліз.
— Це правда.
— Життям клянешся?
— Клянусь, але не треба просити мене присягатись перед образом Мадонни, який стоїть у твоїй кімнаті.
Вона надула губки — дуже мило і трохи стривожено.
— Ні, про це я не проситиму. Я бачу любов у твоїх очах.
Вона поклала руку йому на коліно.
— Чому ти так тремтиш? Від кохання? — вела вона далі під замогильне гримотіння ґомбо, яке не стихало ні на мить. — Якщо ти кохаєш так сильно, то мусиш подарувати своїй Пакіті[113] вервицю з намистин, оправлених у золото, аби вона повісила її на шию своїй Мадонні.
— Ні, — заперечив Ностромо, дивлячись у її піднесені догори благальні очі, які зненацька закам’яніли від подиву.
— Ні? То що ж іще подарує мені ваша милість у день фієсти, — сердито спитала вона, — аби не посоромити мене перед усіма цими людьми?
— Немає сорому в тому, що ти цього разу не дістанеш від свого коханого нічого.
— Еге ж! Сором вашій милості — моєму бідному коханому, — спалахнула вона сарказмом.
Юрба відгукнулась на її гнів, на її різку відповідь сміхом. Ну й смілива, вогонь — не дівка! Ті, що стали свідками цієї сцени, завзято підкликали тих, що стояли далі. Коло навкруг сріблясто-сірої кобили поволі вужчало.