Дівчина відійшла на крок-два, кидаючи виклик юрбі, яка розглядала її з глузливою цікавістю, а тоді метнулась назад до стремена і, піднявшись навшпиньки, впилась у Ностромо полум’яними очима. Він низько нахилився до неї з сідла.
— Хуане, — просичала вона, — я так би й увігнала ножа тобі в серце!
Грізний капатас карґадорів, величний і необережний у винесенні на люди своїх амурних справ, обвив їй рукою шию і поцілував у вуста, які ще щось лепетали. Навколо прокотився гомін.
— Ножа! — голосно зажадав він, міцно притискаючи дівчину до себе.
У колі враз зблиснули двадцять лез. Якийсь юнак у святковому вбранні вискочив на середину, тицьнув одного ножа в руку Ностромо і відскочив назад у натовп, дуже пишаючись собою. Ностромо навіть не глянув на нього.
— Стань мені на ногу, — звелів він дівчині, яка, неждано скорившись, легко скочила до нього, і коли він опинився з нею лицем до лиця, то обійняв її за талію і втиснув ножа в її маленьку долоньку.
— Ні, Мореніто! Ти мене не зганьбиш, — мовив він. — Ти отримаєш свій подарунок, тож, аби всі знали, хто сьогодні твій коханий, можеш зрізати з моєї куртки всі срібні ґудзики.
Цю дотепну забаганку юрба зустріла гучним реготом і оплесками, а дівчина простягла гостре лезо — і в долоні безпристрасного вершника забряжчали, сиплячись на купу, срібні ґудзики. Коли він опустив Пакіту на землю, обидві її жмені були повні. Прошепотівши щось із дуже напруженим виразом обличчя, вона відійшла, гордовито позираючи навсібіч, і зникла в юрбі.
Коло розімкнулось, і величний капатас карґадорів, незамінна людина, випробуваний і надійний Ностромо, середземноморський моряк, який ненароком зійшов на берег, аби спробувати щастя в Костаґуані, повільно поїхав до гавані. «Юнона» саме розверталась, і щойно Ностромо натягнув віжки, аби подивитись на неї, як на імпровізованому флагштоку, встановленому в старовинному роззброєному маленькому форті при вході в гавань, піднявся прапор. З казарм Сулако туди пригнали пів батареї польових гармат, аби за уставом привітати салютом президента-диктатора та воєнного міністра. Коли поштовий пароплав уже виходив з порту, припізнілі постріли сповістили про завершення першого офіційного візиту дона Вінсенте Ріб’єри до Сулако і про закінчення ще одного «історичного моменту» для капітана Мітчелла. Наступного разу, коли тут випало побувати «Надії чесних людей», а то було через півтора року і вже в неофіційній подорожі, шлях його лежав гірськими стежками — він після поразки тікав верхи на кульгавому мулі, й лише Ностромо врятував його від ганебної загибелі од рук черні. Це вже був зовсім інший випадок, про який капітан Мітчелл зазвичай казав так:
— То була історична подія — історична, сер! І той мій підручний, Ностромо, ви ж знаєте, був до цього причетний. Достеменно творив історію, сер.
Але сталося так, що цей випадок, який зробив Ностромо честь, безпосередньо призвів до іншого випадку, який годі було класифікувати як «історичну подію» чи «помилку», згідно з термінологією капітана Мітчелла. Він дібрав інше слово.
— Сер, — не раз казав він згодом, — то була не помилка. То була рокованість. Просто нещасний випадок, та й годі, сер. І той мій бідолашний підручний був до цього причетний — безпосередньо причетний! Достоту рокованість, — і, як на мене, відтоді Ностромо став уже геть іншою людиною.
II
Ісабели
За щасливих і нещасливих поворотів мінливої долі в тих колотнечах, які дон Хосе схарактеризував фразою «честь нації висить на волосинці», Ґулдова концесія, «Держава в державі», й далі функціонувала: квадратна гора далі вивергала багатства своїх надр, які сунулись дерев’яними спадами до батарей невпинних товкачів; ніч-у-ніч над безмежною непроглядною темрявою Кампо мерехтіли вогні Сан-Томе; кожні три місяці прямував до моря срібний ескорт — от наче ні війна, ні її наслідки не мали жодного впливу на колишню Західну Державу, відгороджену високим бар’єром Кордильєрів. Усі битви відбувались по той бік могутнього муру із зубчастих шпилів, над якими панував білий купол Іґероти і який ще не протаранила залізниця, адже була прокладена лише перша її ділянка — легка ділянка через Кампо від Сулако до долини Ів’є, аж до підніжжя перевалу. Так само ще не перетнула гір і телеграфна лінія: її стовпи, мов стрункі маяки на рівнині, заглибились у лісистий схил передгір’я, глибоко прорізаний залізничною колією, — і враз телеграфні дроти обривались у будівельному таборі, на білому столі з соснових дощок, де був встановлений апарат Морзе, у видовженій дощаній хатині з жолобчастим залізним дахом у тіні велетенських кедрів — помешканні інженерів, відповідальних за передню ділянку.