У порту також було завізно: прибували будівельні матеріали для залізниці, переміщувалися вздовж берега війська. Для флоту ОПСК знайшлося чимало роботи. Костаґуана не мала власного флоту, і, якщо не рахувати кількох катерів берегової охорони, їй належали лише два старі торгові пароплави, використовувані як транспортні.
Капітан Мітчелл почувався дедалі більше зануреним у вир історичних подій і якось пополудні знайшов час, десь годину, аби навідатись до вітальні «каси» Ґулдів, де в дивному невіданні про реальні сили, задіяні навколо нього, зізнався, що радий нагоді бодай на часинку скинути з себе тягар справ. Сам не знає, мовляв, що б він робив без свого безцінного Ностромо. Як звірився він пані Ґулд — ота клята костаґуанська політика звалила на нього більше роботи, ніж він сподівався.
Коли над урядом Ріб’єри нависла небезпека, дон Хосе Авельянос виявив на службі йому такі організаційні здібності та красномовство, що їх відлуння докотилось навіть до Європи. Адже після нової позики уряду Ріб’єри Європа почала цікавитись Костаґуаною. «Сала» Провінційної асамблеї (у будівлі Муніципальної адміністрації Сулако) з портретами Визволителів на стінах та стародавнім прапором Кортеса, що зберігався у вітрині над кріслом президента, чула всі ці промови: і одну з перших, у якій пристрасно декларувалося, що «мілітаризм — наш ворог», і оту славетну про «висіння на волосинці», виголошену з нагоди голосування за те, щоб кинути другий суданський полк на захист уряду реформаторів, а коли всі провінції знову вивісили свої колишні прапори (заборонені за часів Ґусмана Бенто), пролунали інші видатні виступи, в яких дон Хосе привітав ці давні знамена війни за Незалежність, знову розгорнуті в ім’я нових Ідеалів. Стара ідея федералізму не знати де й поділася. Зі свого боку, він і сам не хотів відроджувати старі політичні доктрини. Вони виявились недовговічними. Вони померли. А от доктрина політичної справедливості — безсмертна. Другий сулакський полк, якому дон Хосе вручив давній прапор провінції, мав показати свою доблесть у боротьбі за порядок, мир, прогрес, за утвердження національної самоповаги, без якої, енергійно проголошував він, «ми — посміховище і притча во язицех у світі сильних».
Дон Хосе Авельянос любив свою країну. Він служив їй протягом своєї дипломатичної кар’єри, не шкодуючи власних коштів, а пізніша історія його ув’язнення та варварського поводження з ним за часів Ґусмана Бенто була добре відома його слухачам. Ще диво, що він не став жертвою жорстоких страт без суду і слідства, які ознаменували період тієї тиранії, адже Ґусман правив країною з похмурою недоумкуватістю політичного фанатика. Верховна влада зробилась у його тупих мізках об’єктом дивного поклоніння, ніби якимось жорстоким божеством. Вона втілювалась у ньому самому, а супротивники, федералісти, були для нього найбільшими грішниками, які викликали ненависть, відразу і страх, немов єретики в очах затятого інквізитора. Роками він тягав по всій країні в ар’єргарді Пасифікаційної армії загін в’язнів — тих запеклих злочинців, які вважали своїм найбільшим нещастям те, що вони не були страчені без суду і слідства. То був дедалі менший числом гурт майже голих скелетів, закутих у кайдани, вкритих брудом, завошивлених, зі свіжими ранами, всі — люди освічені, колись високопоставлені, заможні, що навчились тепер битися між собою за рештки гнилої яловичини, яку жбурляли їм солдати, чи жалібно випрохувати в негра-кухаря ковток мулистої води. Здавалося, що дон Хосе Авельянос, брязкаючи ланцюгами в гурті інших в’язнів, існував лише для того, щоб довести, як довго людське тіло може витримувати голод, біль, приниження і жорстокі тортури, поки в ньому не згасне остання іскра життя. Часом у якійсь хижі з жердин та гілля поспіхом зібрана комісія у складі офіцерів, яких зробив безжальними страх за власне життя, влаштовувала їм допити, супроводжувані певними примітивними методами тортур. Бувало, одного-двох щасливчиків з того гурту в’язнів-примар, які ледве тримались на ногах, заводили в чагарники, і там їх розстрілювали вишикувані в шеренгу солдати. І завжди з ними йшов військовий капелан — неголений брудний чолов’яга з шаблею при боці та в лейтенантському мундирі з крихітним хрестиком, вишитим білими бавовняними нитками зліва на грудях, з цигаркою в куточку рота та дерев’яним ослінчиком у руці, — аби вúслухати сповідь і дати розгрішення: адже Громадянинові і Спасителеві Вітчизни (так офіційно іменувався у петиціях Ґусман Бенто) не були чужі прояви поміркованого милосердя. Чулися безладні звуки стрільби й насамкінець іноді — ще один остаточний постріл, над зеленими чагарниками підіймалася блакитнувата хмарка диму, і Пасифікаційна армія далі сунула савáнами та лісами, перетинала річки, вдиралась до глухих pueblos, спустошувала haciendas паскудних аристократів, в ім’я виконання своєї патріотичної місії захоплювала містечка у глушині й залишала за собою об’єднану країну, де за димом спалених будинків та запахом пролитої крові вже годі було розгледіти ганебні плями федералізму. Дон Хосе Авельянос пережив ті часи. Можливо, Громадянин і Спаситель Вітчизни, зневажливо возвіщаючи йому, що він вільний, подумав, що цей здичавілий аристократ має надто підірване здоров’я та статки і надто надламаний дух, аби й далі становити небезпеку. Або ж, можливо, то була просто примха. Коли Ґусман Бенто, постійно сповнений надуманих страхів та похмурих підозр, усвідомлював, що його піднесено на вершину влади та безкарності, недосяжну для інтриганів з простих смертних, то з ним траплялись раптові напади необґрунтованої самовпевненості. У такі моменти він імпульсивно наказував відслужити урочисту подячну месу, яку з великою пишнотою правив у соборі св. Марти тремтячий запобігливий архієпископ, ним же й поставлений. Він слухав службу, сидячи у позолоченому кріслі перед головним вівтарем в оточенні цивільних та військових членів уряду. У соборі юрмилась неполітична еліта Санта-Марти, бо для будь-кого з відомих людей було б не зовсім безпечно лишатися осторонь від демонстрацій президентського благочестя. Отак, поклоняючись єдиній силі, чию зверхність над собою він був схильний визнавати, президент сардонічно грався у милосердя і сипав направо й наліво помилуваннями у політичних справах. Не лишилось у нього зараз іншого способу насолоджуватися своєю владою, ніж бачити, як його розгромлені супротивники безпорадно виповзають на світло денне з темних смердючих камер Collegio[114]. Їхня немічність живила його невситиме марнославство, та й завше їх можна було схопити знову. Для жінок з їхніх родин неписаним правилом було складати згодом подяку під час особливої аудієнції. Втілення того химерного божества, El Gobierno Supremo[115], приймав їх стоячи, заломивши капелюха, і грізно буркотів, закликаючи їх на знак вдячності виховувати своїх дітей у дусі вірності демократичній формі правління, «яку я утвердив заради щастя нашої країни». Оскільки передні зуби йому вибили під час якогось інциденту в його минулому пастушому житті, він шепеляв і говорив нерозбірливо. Він трудився во благо Костаґуани сам-один серед зрадників та опозиціонерів. Годі вже, а то він стомиться милувати!