Пополудні новини про те голосування досягли Сулако: звичною об’їзною поштовою дорóгою через Кайту, а далі над узбережжям — пароплавом. Дон Хосе, який очікував на пошту у вітальні Ґулдів, підхопився з крісла-гойдалки і навіть не зауважив, що з його колін злетів капелюх. Обіруч розкуйовдив своє коротко стрижене срібне волосся, не знаходячи слів від нáдміру радості.
— Еміліє, душко, — нарешті вигукнув він, — дай-но я тебе обійму! Дай-но я…
Без сумніву, капітан Мітчелл, який теж там був, кинув доречну репліку про світанок нової ери, але якщо дон Хосе й подумав про щось подібне, то його красномовство цього разу його зрадило. Пані Ґулд швидко кинулась до нього і, з усмішкою підставляючи щоку своєму давньому другові, дуже мудро здогадалась підтримати його рукою, чого він справді потребував.
Дон Хосе враз опанував себе, але ще якийсь час не міг вимовити нічого путнього.
— Ох ви ж мої патріоти! Ох ви ж мої патріоти! — тільки й бурмотів він, переводячи погляд з капітана на господиню дому. У нього в голові почали снуватися туманні плани наступної історичної праці, де закарбувалися б усі самовіддані діяння в ім’я відродження його коханої країни, аби їх благоговійно пошанували нащадки. Цей історик, якому вистачило духу написати про Ґусмана Бенто: «І все ж це чудовисько, заплямоване кров’ю своїх співвітчизників, не можна беззастережно прирікати на прокляття прийдешніх поколінь. Це таки правда, що й він любив свою вітчизну. Він дав їй дванадцять років миру і, повновладно розпоряджаючись людськими життями та статками, помер у злиднях. Його найбільшою вадою була, мабуть, не жорстокість, а невігластво», — і цей чоловік, який зміг написати таке про лютого гонителя (цитований уривок увійшов до його «Історії смути»), вже з першим знаменням успіху відчув майже безмежну любов до двох своїх помічників, до цих двох молодих людей із заморських країв.
І так само, як багато років тому, спокійно і з міркувань практичної потреби, сильнішої за будь-яку політичну доктрину, оголив шаблю Генрі Ґулд, — отак тепер, за інших часів, Чарлз Ґулд кинув на кін срібло Сан-Томе. Inglez[116] із Сулако, «костаґуанський англієць» у третьому поколінні, мав у собі так само мало від політичного інтригана, як і його дядько — від революціонера-головоріза. Їхні вчинки, зумовлені їхньою вродженою інстинктивною чесністю, були обґрунтовані. Вони бачили шанс і вдавались до відповідної зброї.
Позиція Чарлза Ґулда — вигідна позиція на тлі тієї спроби відновити мир і кредитоспроможність Республіки — була дуже виразна. Попервах він мусив пристосовуватись до корумпованої системи з таким наївним зухвальством, що роззброював ненависть тих, хто мав відвагу не боятись безоглядної сили корупції руйнувати все, чого вона торкалась. Йому здавалось, що навіть спалахувати через це гнівом — недостойно. Він обертав корупцію собі на користь із холодним безстрашним презирством, радше виявленим, ніж прихованим у формах незворушної ввічливості, що звóдила нанівець майже всю принизливість ситуації. Можливо, глибоко в душі він через це мучився, бо ж малодушних ілюзій він не мав, але обговорювати етичний бік справи з дружиною він уникав. Вірив, що вона, хоч і буде трішки розчарована, та має досить розуму, аби збагнути, що його вдача оберігає підприємство, якому вони присвятили життя, так само надійно або й ще надійніше, ніж лінія його поведінки. Надзвичайно стрімкий розвиток копальні вклав йому в руки велику потугу. Відчуття того, що процвітання завжди залежить від нерозумної жадоби, дедалі більше його дратувало. А для пані Ґулд це було принизливо. В усякому разі це було небезпечно. У конфіденційних посланнях, які курсували між Чарлзом Ґулдом, Королем Сулако, і головним виразником зацікавленості у сріблі та сталі в далекій Каліфорнії, міцніло переконання, що будь-яка ініціатива людей освічених і чесних повинна мати негласну підтримку. «Можете сказати Вашому другу Авельяносові, що я так вважаю», — написав пан Голройд у відповідний момент зі свого непорушного святилища на одинадцятиповерховій фабриці великих справ. І невдовзі по тому, завдяки кредиту, відкритому Третім південним банком (розташованим через будинок від фірми Голройда), в Костаґуані сформувалась під пильним оком управителя копальні Сан-Томе партія ріб’єристів. А дон Хосе, спадковий друг родини Ґулдів, зміг сказати: