— Мабуть, мій любий Карлосе, моя віра буде недаремна.
По завершенні ще одного вписаного в літопис громадянських воєн збройного протистояння, результат якого визначила перемога Монтеро під Ріо-Секо, «чесні люди», як називав їх дон Хосе Авельянос, вперше за пів століття змогли полегшено зітхнути. Закон про п’ятирічний мандат став основою того відродження, якого дон Хосе так палко прагнув, і він так на нього сподівався, що ці надії та прагнення стали для нього чимось на зразок еліксиру вічної молодості.
А коли раптом — і не зовсім несподівано — все опинилось під загрозою через ту «тварюку Монтеро», то вже палке обурення вдихнуло в дона Хосе, так би мовити, нове життя. Тоді, на час візиту президента-диктатора до Сулако, Мораґа вже надіслав із Санта-Марти попередження щодо воєнного міністра. Монтеро та його брат стали предметом щонайсерйознішої розмови між диктатором-президентом і Нестором[117] — ідеологом партії. Але було схоже, що дон Вінсенте, доктор філософії Кордовського університету, мав перебільшену повагу до генералового воєнного таланту, чия загадкова природа — оскільки цей талант виявився абсолютно незалежним від інтелекту — вражала його уяву. Переможець під Ріо-Секо був народним героєм. Його заслуги були такі свіжі у пам’яті, що президент-диктатор побоювався неминучих звинувачень у політичній невдячності. Саме були розпочаті великі модернізаційні перетворення: нова позика, нова залізнична магістраль, масштабний план колонізації. Належало уникати всього, що могло збурити у столиці громадську думку. Дон Хосе схилявся до цих аргументів і намагався викинути з голови розцяцьковану золотими галунами прояву в чоботях і з шаблею, сподіваючись, що тепер, уже за нового становища, вона, зрештою, втратила значення.
Менш ніж за шість місяців після візиту президента-диктатора Сулако аж заціпеніло від звістки про воєнний переворот в ім’я національної честі. Воєнний міністр, звертаючись на плацу з промовою до офіцерів артилерійського полку, який він приїхав інспектувати, заявив, що національну честь продано іноземцям. Диктатор, слабкодухо погодившись із вимогами європейських кредиторів щодо задоволення давно прострочених фінансових претензій, виявився нездатним керувати державою. Згодом у листі Мораґа пояснював, що ідея і навіть текст підбурливої промови насправді похóдили від іншого Монтеро, ех-guerillero[118], Commandante de Plaza[119]. Лише енергійні лікувальні заходи доктора Моніґема, за яким спішно послали «в гори» і який проскакав поночі три ліги, врятували дона Хосе від розлиття жовчі.
Упоравшись із потрясінням, дон Хосе не дав собі впадати у пригнічення. І справді: відразу надійшли добрі новини. Після ночі вуличних боїв столичний переворот був придушений. На жаль, обидва Монтеро спромоглися втекти на південь, до своєї рідної провінції Ентре-Монтес. Героя лісового маршу-кидка, переможця під Ріо-Секо з шаленим усенародним захватом прийняли у Нікої, столиці тієї провінції. Усі підрозділи тамтешнього гарнізону перейшли на його бік. Братú сформували армію, зібрали довкола себе невдоволених, розіслали агентів, які дурили народ патріотичною брехнею, а волоцюгам-llaneros обіцяли легку здобич. З’явилась навіть монтеристська преса, де пророчим тоном говорилося про таємні обіцянки підтримки з боку «нашої великої сестри, Північної Республіки» в боротьбі проти зловорожих замислів розграбувати країну, виношуваних європейськими державами; і в кожному числі тієї преси проклиналося «жалюгідного Ріб’єру», який нібито плів інтриги, аби віддати свою вітчизну, зв’язану з руками й ногами, на розтерзання іноземним аферистам.
Сулако, пасторальне і сонне, з його родючим Кампо та багатою срібного копальнею хіба що вряди-годи чуло у своєму щасливому усамітненні брязкіт зброї. І все ж ця провінція перебувала на передньому краї оборони, оскільки мала людей і гроші, щоправда, більшість чуток доходила до неї кружними шляхами або навіть з-за кордону, настільки вона була відрізана від решти республіки, і не лише природними перепонами, а й через несталість воєнного часу. Монтеристи взяли в облогу Кайту, важливий пункт поштового сполучення. Кур’єри з усієї країни більше не прибували з-за гір, та й жоден погонич мулів уже не погоджувався на таку ризиковану подорож, навіть Боніфасіо одного разу не вдалось повернутися з Санта-Марти: чи то він не наважився вирушити в путь, чи то, можливо, його схопили вороги, які цілими ватагами вчиняли набіги по країні, від Кордильєрів до столиці. Втім, монтеристські видання до провінції якимось таємничим чином таки добрались, а ще монтеристські агенти проповідували по селах і містечках Кампо, що аристократів чекає смерть. На дуже ранній стадії, на самому початку заворушень, Ернандес, той, що бандит, запропонував (через посередництво старого священника у глухому селі) передати двох таких агентів у руки ріб’єристської влади в Тоноро. А ті потім прибули до нього й пообіцяли все це йому пробачити, а якщо він зі своєю кінною бандою приєднається до повстанської армії, то генерал Монтеро, мовляв, надасть йому звання полковника. Пропозицію Ернандеса тоді не взяли до уваги. Продиктованого ним листа долучили як свідчення доброї волі до петиції, адресованої Асамблеї Сулако, з проханням дозволити призвати його разом з усіма його поплічниками в ополчення, сформоване в Сулако для захисту п’ятирічного мандату на відродження держави. Петиція, як і все інше, опинилась у руках дона Хосе. Він показав пані Ґулд ці аркушики брудно-сірого грубого паперу (можливо, вкраденого в якійсь сільській крамниці), покриті недбало нашкрябаною нерозбірливою писаниною старого падре, якого виволокли з його хатини, прибудованої до валькованої церкви, аби зробити його секретарем грізного сальтеадора. Дон Хосе і донья Емілія схилилися при світлі лампи у вітальні Ґулдів над листом, що містив гнівний і все ж смиренний протест проти сліпого і безглуздого варварства, яке перетворило чесного ранчеро на бандита. У постскриптумі священник стверджував, що його хоч і позбавили свободи на десять днів, але поводилися з ним гуманно і шанобливо, як того вимагає його священне покликання. Виявляється, він висповідав і дав розгрішення ватажкові та більшості його бандитів — і гарантує щирість їхньої доброї волі. Він попризначав їм тяжкі покути, авжеж — у формі молебнів та посту, але проникливо доводив, що їм буде складно надовго примиритися з Богом, поки вони не примирилися з людьми.
117
Дона Хосе автор порівнює з царем