Пані Ґулд не мала власної срібної копальні, аби за нею наглядати. Її представляли у повсякденному житті Ґулдової концесії два її заступники, лікар і священник, а вона задовольняла свою жіночу любов до піднесених почуттів, відвідуючи заходи, чия значущість прояснювалася для неї у вогні її омріяних задумів. Того дня вона захопила з собою в гавань обох Авельяносів, батька і доньку.
Дон Хосе, окрім інших своїх занять у той неспокійний час, став головою Патріотичного комітету, який озброїв вдосконаленою моделлю бойової гвинтівки значну частину військових підрозділів, підпорядкованих Сулако. Від неї сáме відмовилася заради чогось іще ефективнішого одна з європейських держав. Яку частину ринкової ціни на списану зброю покрили добровільні внески знатних родин і скільки дон Хосе доклав з тих коштів, якими здогадно розпоряджався за кордоном, залишилось таємницею, яку міг би відкрити лише він сам, але Ricos, як називав їх народ, таки робили внески під тиском красномовства свого Нестора. Деяких найекзальтованіших дам це сподвигло пожертвувати свої коштовності, передавши їх у руки людини, яка була життям і душею партії.
Були моменти, коли і його життя, і душа були ніби аж переобтяжені стількома роками непохитної віри у відродження. Він мав майже безживний вигляд, коли суворо сидів у ландо поруч пані Ґулд: його витончене старече чисто поголене обличчя рівного відтінку, ніби виліплене з жовтого воску, затіняв м’який фетровий капелюх, темні очі дивилися в одну точку. Антонія, прекрасна Антонія, як називали панну Авельянос у Сулако, сперлась на спинку сидіння навпроти, і її доладна фігура, поважний овал обличчя з повними червоними вустами надавали їй вигляду зрілішого, ніж у пані Ґулд з її жвавим лицем і маленькою виструнченою поставою під погойдливою парасолькою від сонця.
Антонія скільки могла турбувалася про свого батька, її загальновизнана самопосвята пом’якшувала скандальне враження від її зневаги суворих умовностей, яким було підпорядковане життя латиноамериканського дівоцтва. І, правду кажучи, у ній уже було мало дівочого. Подейкували, що вона часто писала державні документи під диктовку свого батька, а ще їй було дозволено читати всі книжки з його бібліотеки. На прийняттях — де пристойність становища рятувала присутність дуже немічної старої дами (родички Корбеланів), цілковито глухої й закляклої у кріслі, — Антонія могла обстоювати свою думку в дискусії з двома-трьома чоловіками водночас. Очевидно, що вона не була тією дівчиною, яка задовольниться спогляданням у заґратоване віконечко закутаної у плащ постаті коханого, який притаївся за дверима, — а це ж узаконений спосіб залицяння по-костаґуанському. Усі були переконані, що вчена і горда Антонія з її закордонним вихованням та закордонними поглядами ніколи не вийде заміж, от хіба що й справді вийде за іноземця з Європи чи Північної Америки, надто тепер, коли Сулако, здається, ось-ось затопить навала приїжджих з усього світу.
Коли генерал Барріос зупинився, аби звернутись до пані Ґулд, Антонія байдужо піднесла руку з розгорнутим віялом — ніби для того, щоб прикрити собі від сонця голову, запнуту легкою мереживною шаллю. Ясне сяйво її синіх очей, якими вона позирала з-під густих чорних вій, на мить затрималось на батьковім лиці, тоді ковзнуло далі, на постать молодого чоловіка років щонайбільше тридцяти, середнього зросту, доволі кремезного, одягненого в легке пальто. Він спирався відкритою долонею на голівку гнучкого ціпка, а Антонія тим часом розглядала його здалека, але тільки-но він побачив, що його помітили, як спокійно наблизився і сперся ліктем на дверцята ландо.
Сорочка з глибоко вирізаним коміром, великий вузол нашийної хустини, стиль його вбрання — від круглого капелюха до лакованих черевиків — усе підказувало думку про французьку елегантність, а в усьому іншому він був типовим білявим іспанським креолом. Пухнасті вуса і коротка кучеряво-золотава борідка не приховували його вуст, рожевих, свіжих, мало що не надутих. Його повне кругле обличчя було того теплого здорового креольського білого відтінку, що ніколи не смаглявіє на рідному сонці. Мартін Деку рідко підставляв обличчя костаґуанському сонцю, під яким народився. Його рідні давно осіли в Парижі, де він студіював право, а в моменти екзальтації бавився літературою, аби стати поетом, як Жозе-Марія Ередія[121], ще один іноземець іспанського роду. В інші моменти він, аби згаяти час, зволяв писати статті про європейські справи для Semenario[122], провідної газети Санта-Марти, яка друкувала їх під рубрикою «Від нашого спеціального кореспондента», хоча ні для кого не було секретом, хто їхній автор. У Костаґуані, де ревно берегли пам’ять про співвітчизників, які виїхали до Європи, всі знали, що то був «Деку-син», талановитий молодий чоловік, котрий, як можна припустити, обертається у вищих колах Суспільства. Насправді ж він був ледачим гультяєм, який підтримував зв’язок з деякими спритними журналістами, мав відкритий доступ до редакцій кількох газет і був бажаним гостем у всяких злачних місцях, де збиралися газетярі. Таке життя, нудна поверховість якого покрита лиском суцільного хизування, мов дурне фіглярство арлекіна — блискітками блазенського костюма, схилило його до космополітизму за французькою модою — хоча французького там було дуже мало, а насправді — просто порожньої індиферентності, що позиціонувала себе як інтелектуальну вищість. Про свою батьківщину він зазвичай говорив своїм французьким приятелям так: