— Уявіть атмосферу опери-буф, у якій усі фіґлі-міґлі сценічних державних діячів, розбійників тощо, усі їхні комічні крадіжки, інтриги та штрикання кинджалами розігруються зі смертельно серйозними мінами. Це страшенно смішно, весь час ллється кров, а актори вірять, що вони вершать долю всесвіту. Звичайно, уряд взагалі, будь-який уряд будь-де, — це для проникливого розуму штука напрочуд комічна, але насправді ми, латиноамериканці, просто-таки переступили всі межі. Жодна пересічна інтелігентна людина не зможе брати участь в інтригах une farce macabre[123]. Втім, ці ріб’єристи, про яких ми зараз так багато чуємо, і справді намагаються якось по-своєму, і то комічно, зробити нашу країну придатною для життя, і навіть виплатити деякі її борги. Друзі мої, ви мусите щосили розхвалювати сеньйора Ріб’єру зі співчуття до ваших тутешніх власників облігацій. Якісь шанси в них, зрештою, є, якщо тільки те, про що мені пишуть у листах, — правда.
І він з глумливою жвавістю пояснював, хто то за один той сеньйор Ріб’єра, — понурий чоловічок, пригнічений своїми добрими намірами, — і яке значення мають виграні битви, і хто такий Монтеро (un grotesque vaniteux et feroce[124]), і в чому особливість нової позики, пов’язаної з будівництвом залізниці та колонізацією величезних територій, і що це входило до однієї великої фінансової схеми.
А його французькі друзі зауважували, що Decoud connaissait la question a fond[125]. Впливовий паризький журнал замовив у нього статтю про цю ситуацію. Вийшла вона серйозною за тоном і легковажною за духом. Згодом Деку спитав одного зі своїх друзяк:
— Ти читав мій опус про відродження Костаґуани — une bonne blague, hein?[126]
Він вважав себе парижанином до самих кісток. Але, зроблений з іншого тіста, ризикував залишитись у житті чимось на кшталт невиразного дилетанта. Він довів звичку огульного висміювання до того ступеня, коли вона вже не давала йому усвідомити вроджені імпульси власної натури. Несподіване обрання на дійсного члена сулакського патріотичного комітету з постачання стрілецької зброї здалось несподіваним злетом, одним з отих фантастичних ходів, на які здатні лише його «любі земляки».
— Це мов грім на мою голову. Я… я… — дійсний член! Уперше чую! Що я знаю про бойові гвинтівки? C’est funambulesque![127] — вигукував він, звертаючись до своєї улюбленої сестри, бо ж у родині Деку всі — за винятком старого батька і матері — розмовляли між собою по-французькому. — Поглянь лише на їхнього пояснювального конфіденційного листа! Тут сторінок вісім — не менше!
Під цим листом, написаним рукою Антонії, стояв підпис дона Хосе, який звертався до «молодого обдарованого костаґуанеро» на громадських засадах, а приватно відкрив своє серце перед талановитим похресником, чоловіком, який має гроші, час та широкі зв’язкú й вартий цілковитої довіри з огляду на своє походження та виховання.
— Що означає, — цинічно прокоментував Мартін сестрі, — що я не мав би розбазарити кошти чи розплескати щось нашому тутешньому Charge d'Affaires[128].