Усю операцію провернули за спиною воєнного міністра Монтеро, що вже втратив довіру як член уряду Ріб’єри, але від якого не так-то просто було відкараскатись. Він нічого про це не знав, аж поки підрозділи під командуванням Барріоса отримали на руки нові гвинтівки. У таємницю був посвячений сам лише президент-диктатор, чиє становище було дуже складне.
— Не смішно! — зауважила Мартінова сестра і повірниця, а брат, хизуючись у найкращих паризьких традиціях, віджартовувався:
— Це грандіозно! Подумати лишень: за участі голови держави, з допомогою приватних осіб, підкладено міну під його власного незамінного воєнного міністра. Ні! Це не лізе ні в які ворота! — і він нестримно зареготав.
Згодом сестру здивували серйозність і здібності, які він виявив, виконуючи ту місію, яку обставини робили делікатною, а брак у нього спеціальних знань — складною. Ще ніколи вона не бачила, щоб Мартін у своєму житті так чимось переймався.
— Це мене забавляє, — пояснював він коротко. — Мене штурмує купа шахраїв, намагаючись продати мені пушки всіх на світі моделей. Чарівні шахраї: запрошують мене на дорогі ланчі, я їх обнадіюю, це страшенно цікаво. Тим часом насправді оборудка провертається в геть інших колах.
Коли справа була зроблена, він раптом оголосив про свій намір пересвідчитись на власні очі, що цінний вантаж благополучно доставлений до Сулако. Уся ця комічна операція, на його думку, варта того, аби відстежити її до самого кінця. Посмикуючи свою золотаву борідку, він промимрив виправдання, стоячи перед сестрою, проникливою юною леді, яка (спершу витріщившись на брата від подиву) поглянула на нього примружено й повільно проказала:
— Гадаю, ти хочеш побачити Антонію.
— Яку Антонію? — спитав костаґуанський гультяй сприкреним і погордливим тоном. Знизав плечима і крутнувся на п’ятці. А сестра радісно вигукнула:
— Антонію, з якою ти знався, ще коли вона носила дві коси аж по пояс.
Мартін знав її такою, якою бачив років вісім тому, невдовзі перед тим, як Авельяноси назавжди залишили Європу: високою шістнадцятирічною дівчиною, з юною суворістю і таким уже сформованим характером, що вона дозволяла собі зверхньо ставитись до його пози вільного від ілюзій мудреця. Одного разу, ніби втративши терпець, вона накинулась на нього, картаючи за безцільність його життя та легковажність поглядів. Тоді йому було двадцять, єдиному синові, зіпсованому родиною, яка його обожнювала. Цей наскок так його збентежив, що його награна самовдоволена зверхність на мить похитнулась перед цим звичайнісіньким дівчиськом-школяркою. Але враження залишилось таке сильне, що відтоді всі подруги його сестер нагадували йому Антонію Авельянос навіть найменшою подібністю або ж різким контрастом. Це скидалось, як він казав сам собі, на якийсь химерний фатум. І, звичайно, у новинах, які Деку регулярно одержували з Костаґуани, часто зринало прізвище Авельяносів, їхніх друзів: арешт і нелюдське поводження з ексміністром, небезпеки і злигодні, які витерпіла родина, її переїзд у бідності до Сулако, смерть матері.
Монтеристське pronunciamento вибухнуло ще до того, як Мартін Деку прибув до Костаґуани. Він плив кружним шляхом, через Магелланову протоку, головним курсом, а далі пароплавом ОПСК, який курсував уздовж західного узбережжя. Його цінний вантаж надійшов саме вчасно, аби його перше заціпеніння змінилося настроєм, сповненим надії та рішучості. На публіці йому приділили велику увагу familias principales[129]. Дон Хосе, все ще тремтячи від слабкості, особисто обійняв його зі слізьми на очах.
— Ти прибув сам! Годі й чекати чогось іншого від одного з Деку. Лихо-лихо! Справдились наші найгірші страхи, — простогнав він з ніжністю в голосі. І знову обійняв свого похресника. Був і справді час людям розумним і свідомим гуртуватись навколо спільної справи, яка опинилась під загрозою.
Сáме тоді Мартін Деку, названий син Західної Європи, відчув цілковиту переміну атмосфери. Він покірно дозволив себе обіймати і мовчки вúслухав звернені до нього слова. Був мимохіть зворушений їхнім пристрасним і печальним тоном, невідомим європейській політиці, яка перебуває на більш розробленій стадії. Але коли висока на зріст Антонія, вступаючи своєю легкою ходою у велику «салу» будинку Авельяносів, тьмяно освітлену і з голими стінами, подала йому руку (своїм емансипованим звичаєм) і зронила: «Рада вас бачити тут, доне Мартіне», — він відчув, що то просто неможливо сказати цим двом людям, що наступного місяця він збирається відпливти поштовим пароплавом. Тим часом дон Хосе далі його вихваляв. Кожне поповнення лав громади зміцнює її віру в успіх, а крім того — який приклад подає молодим людям на батьківщині цей блискучий захисник національного відродження, гідний тлумач політичного кредо партії перед усім світом! Усі ж читали грандіозну статтю у славетному «Паризькому ревю». Тепер світ поінформований — і явлення автора в оцей момент подібне до публічного віровизнання. Молодий Деку не знав, куди подітися від ніяковості, і втрачав терпець. У його планах було повернутись до Європи через Сполучені Штати, а сáме — через Каліфорнію, відвідати Єлловстонський парк, побачити Чикаго, Ніагару, глянути на Канаду, можливо, ненадовго зупинитись у Нью-Йорку, надовше — у Ньюпорті, пустити в хід свої рекомендації. Але потиск руки Антонії був такий щирий, тон її голосу — так несподівано і так само, як колись, приязно теплий, що зрештою він наважився вимовити після низького поклону лише: