Єдиний натяк на комерційну діяльність у гавані, помітний з берега Великої Ісабели, це квадратний тупий край дерев’яного молу, що його Океанська парова судноплавна компанія (у щоденній мові — ОПСК) перекинула через мілководу частину затоки невдовзі після того, як було ухвалене рішення зробити Сулако одним із портів компанії в Республіці Костаґуана. Державі належать кілька гаваней на її довгому морському узбережжі, але за винятком Кайти, важливої локації, всі вони — або вузькі незручні бухточки, що вдаються в окутий залізом берег, — як-от, наприклад, Есмеральда за шістдесят миль на південь, — або просто незахищені акваторії, відкриті всім вітрам і шарпані припливом.
Можливо, самі вже тутешні атмосферні умови, що відлякували торгові судна минулих століть, змусили ОПСК зазіхнути на це мирне святилище, яке захищало спокійне існування Сулако. Усякі вітерці, які легко бавилися на величезному водяному півколі, окресленому з одного боку півостровом Асуера, не могли стати на заваді паровій силі її чудового флоту. Рік за роком її чорнобокі кораблі снували туди-сюди вздовж берега, в гавань і з гавані, повз Асуеру, повз Ісабели, повз Пунта-Мáла — зневажаючи все, крім тиранії часу. Їхні назви, імена з усенької міфології, стали буденними слівцями на цьому узбережжі, де ніколи не владичили олімпійські боги. «Юнону» тут знали лише за її комфортабельними каютами в середній частині судна, «Сатурна» — за геніальністю його капітана та розмальовано-позолоченою розкішшю салону, а от «Ганімед» був устаткований переважно для перевезення великої рогатої худоби, і прибережні пасажири його уникали. Найсмиренніший індіанець у найглухішому на узбережжі селі добре знав «Цербера», маленького чорного пароплавчика без жодного шарму чи вартих згадки житлових кают, — його місія полягала в тому, щоб повзти вздовж порослих лісом берегів близько від великих грізних скель, послужливо зупиняючись перед кожною жменькою халуп, аби підібрати продукцію — каучук, розфасований у пакунки до трьох фунтів кожен і обгорнутий сухою травою.
А оскільки компанія рідко недораховувалась найменшого згорточка, майже ніколи не губила бичків і ще не втопила жодного пасажира, то назва ОПСК мала дуже високий кредит довіри. Люди заявляли, що під опікою компанії їхні життя і власність у більшій безпеці на воді, ніж у їхніх хатах на бéрезі.
Суперінтендант ОПСК у Сулако, який відповідав за обслуговування всього костаґуанського сектора, дуже пишався становищем своєї компанії. Він підсумовував це приказкою, яка не сходила з його вуст:
— Ми ніколи не помиляємося.
Щодо службовців компанії це набирало форми суворого припису:
— Нам нізащо не можна помилятися. Я тут не помилюсь, а той Сміт хай собі в себе що хоче, те й коїть.
Сміт, якого він в очі не бачив, був іншим суперінтендантом з обслуги, що дислокувалася десь за півтори тисячі миль від Сулако.
— Навіть не кажіть мені про того вашого Сміта.
Тоді, раптом заспокоївшись, він з умисною недбалістю ухилявся від теми.
— Сміт знає про цей континент не більше, ніж дитина.
«Наш вельмишановний сеньйор Мітчелл» — для бізнесового та офіційного світу Сулако, «прискіпливий Джо» — для командування суден компанії, капітан Джозеф Мітчелл і сам пишався своїм глибоким знанням людей та характерних явищ цієї країни — cosas de Costaguana[17]. Серед них найнесприятливішими для належної праці компанії він вважав часті зміни уряду, зумовлені революціями воєнного типу.
Загалом політична атмосфера республіки в ці дні була буремна. Патріоти-втікачі з партії, яка зазнала поразки, примудрилися повернутись на рідні береги, завантаживши пів пароплава стрілецькою зброєю та амуніцією. На думку капітана Мітчелла, то була просто дивовижна кмітливість з огляду на нужду тих людей у момент утечі. Він зауважував, що «вони, здається, навіть не мали досить дрібних грошей на пасажирський квиток, коли покидáли країну». І він знав, про що каже, бо одного пам’ятного дня його покликали врятувати життя диктаторові, та ще й кільком посадовцям скинутого уряду Сулако: главі адміністрації, начальникові митниці та шефові поліції. Після програної битви під Сокорро бідолашний сеньйор Ріб’єра (так звали диктатора) відмахав по гірських стежках вісімдесят миль, сподіваючись випередити фатальні новини, — з чим він, звичайно, не міг упоратись верхи на кульгавому мулі. Ба більше: тварина здохла під ним на Аламеді, де вечорами, у періоди між революціями, часом промишляла воєнізована банда.