— Я невимовно вдячний вам за гостинність, але чому треба дякувати комусь за його повернення на батьківщину? Я певен, що донья Антонія так не думає.
— Авжеж ні, сеньйоре, — відповіла вона з тією надзвичайно спокійною відвертістю, з якою висловлювалась про все. — Але коли хтось повертається, як-от ви повернулись, можна порадіти — за нього й за себе.
Мартін Деку нічого не сказав про свої плани. Ні словом не обмовився про них з жодною душею, а лише по двох тижнях спитав господиню «каси» Ґулдів (де його, звичайно, відразу запросили були оселитись), з виховано-фамільярним виглядом нахилившись уперед у своєму кріслі, чи не бачить вона в ньому сьогодні якоїсь помітної переміни — якоїсь, за його поясненням, глибшої серйозності. На це пані Ґулд повернулась до нього лицем з німим запитом у злегка розширених очах і ледь вловною усмішкою — звичний її порух, що зачаровував чоловіків якимось натяком на прихильність, на чуйне самозабуття, натяком, виявленим у цій жвавій готовності слухати. Адже, як незворушно вів далі Деку, він більше не почувається на землі зайвим ледащом. Власне, за його запевненням, цієї миті вона бачить перед собою Сулакського Журналіста. Пані Ґулд відразу глянула на Антонію, яка рівнесенько сиділа в кутку високої іспанської канапи з прямою спинкою, повільно обмахуючись чорним віялом, яке то відкривало, то ховало вигини її гарної фігури, і схрестивши ноги, носки яких визирали з-під пружка її чорної спідниці. Деку також не звóдив з неї очей і півголосом додав, що панна Авельянос повністю обізнана з його новим несподіваним вибором покликання, яке в Костаґуані переважно було фахом напівосвічених негрів та бідних правників. Потім, з якимось салонним зухвальством зустрівши погляд пані Ґулд, тепер з симпатією звернений до нього, він видихнув:
— Pro Patria![130]
А насправді сталося так, що він зглянувся на невідступні благання дона Хосе очолити редакцію газети, яка стала б «виразником прагнень нашої провінції». З цією ідеєю дон Хосе носився вже давно. Необхідне обладнання (за скромними мірками) та велика партія паперу вже були не так давно отримані з Америки, потрібна була лише відповідна людина. Знайти таку не спромігся навіть сеньйор Мораґа із Санта-Марти, і справа вже не терпіла зволікань — украй потрібен був якийсь часопис, аби протидіяти впливу брехні, поширюваної монтеристською пресою: жахливих наклепів, відозв, які закликали людей повстати з ножами в руках, щоб раз і назавжди покінчити з «бланко», цими недобиткам варварів, цими зловісними муміями, цими немічними паралітиками, які знюхалися з іноземцями, аби здати їм території та поневолити народ.
Галасування цього негритянського лібералізму лякало сеньйора Авельяноса. Єдиним рятунком була газета. І тепер відповідна людина знайшлася в особі Деку, а між вікнами над аркадним першим поверхом будинку на Пласі з’явилися великі літери, намальовані чорною фарбою. Це по сусідству з великим універсальним магазином Ансані, де продавалися черевики, шовк, вироби із заліза, муслін, дерев’яні іграшки, крихітні срібні ручки, ніжки, голівки, сердечка (на пожертви за обітницею), вервиці, шампанське, жіночі капелюшки, патентовані ліки, було навіть кілька запилених книжок у м’яких палітурках, переважно французькою. Великі чорні літери утворювали слова «Редакція газети Porvenir[131]». Ця редакція тричі на тиждень випускала чотиристорінковий номер із Мартіновою публіцистикою, і випещений жовтолиций Ансані, тиняючись у просторому чорному костюмі та килимових пантофлях перед численними дверима свого закладу, вітав, низько кланяючись усім тілом, Сулакського Журналіста, який снував туди-сюди у справах свого шляхетного покликання.