Можливо, його участь у проводах військовиків була пов’язана зі здійсненням його покликання. Без сумніву, післязавтрашній номер Porvenir-у мав розповісти про цю подію, але його видавець, спершись боком на ландо, немовби ні на що й не дивився. Коли натовп глядачів вперся в передню лаву підрозділу піхоти, вишикувану в три шеренги вздовж берегового краю молу, солдати зі страшенним гримотінням люто виставили вперед багнети, й тоді юрба всією масою хитнулась назад, аж попід морди великих білих мулів. Хоча народу була тьма, гамір стояв негучний, глухий; брунатною млою висіла в повітрі курява, і з неї випинались видні по стегна вершники, які де-не-де вклинились у натовп і геть усі дивились понад головами в один бік. Майже кожен із них мав за спиною ще одного їздця, який обіруч тримався за плечі товариша, щоб не впасти, і криси їхніх капелюхів, стикаючись, утворювали ніби суцільне поле, на якому видніли конуси двоверхої тулії, а під ним — дволика голова. Часом якийсь мосо хрипко горлав щось знайомому в шеренгах або якась жінка пронизливо скрикувала «Adios!»[132] — а слідом лунало чоловіче ім’я.
Генерал Барріос у потертому синьому кітелі та білому галіфе з холошами, насунутими на дивні червоні чоботи, був з непокритою головою і трохи горбився, спираючись на товстого ціпка. Ні! Він зажив такої воєнної слави, що її було б досить для будь-кого, як запевняв він пані Ґулд, намагаючись триматись якомога галантніше. З-над верхньої губи в нього звисало кілька одиноких волосинок, мав він масивний ніс, вузьку й вип’ячену вперед нижню щелепу та чорну шовкову пов’язку на одному оці. Друге його око, маленьке і глибоко посаджене, безладно кліпало, роззираючись навсібіч із привітністю, ні до кого конкретно не зверненою. Урочисті обличчя кількох спостерігачів-європейців, винятково чоловіків, які, ясна річ, тримались поблизу екіпажа Ґулдів, зраджували їхнє враження, що генерал хильнув забагато пуншу (шведського пуншу, який закупив у пляшках Ансані) у клубі Amarilla[133], перед тим як здійснити зі своїм особовим складом шалений набіг на гавань. Але пані Ґулд, не втрачаючи самовладання, нахилилась уперед і висловила своє переконання, що в недалекому майбутньому на генерала чекає ще гучніша слава.
— Сеньйоро! — запротестував він з почуттям. — На Бога, подумайте! Яка слава може бути для такого чоловіка, як я, у перемозі над лисим embustero[134] з фарбованими вусами?
Пабло Іґнасіо Барріос, син сільського алькальда, дивізійний генерал, який стояв на чолі Західного військового округу, нечасто обертався у світському товаристві міста. Віддавав перевагу панібратським посиденькам, під час яких можна було плести байки про полювання на ягуарів, хвалитися своїм умінням обходитися з ласó, за допомогою якого він міг робити надзвичайно складні трюки, — з тих, до яких «жонатий чоловік і братись не буде», за прислів’ям, що побутує серед llaneros, — розповідати історії про неймовірні нічні вилазки, зустрічі з буйволами, сутички з крокодилами, пригоди у дрімучих лісах, переправи через повноводі ріки. І це не просто хвальковитість підбивала генерала на спогади, а правдива любов до того дикунського життя, яке він провадив за юних літ, поки не покинув назавжди батьківську стріху в рідній тольдерії[135], загубленій серед лісів. Завіявшись аж до Мексики, він бився з французами на боці Хуареса[136] і був єдиним костаґуанським військовиком, який стикався на полі бою з європейцями. Цей факт оповив його ім’я сяйвом слави, аж поки її не затьмарила висхідна зірка Монтеро. Усе життя він був запеклим картярем. Сам досить-таки прозоро натякав, що недавно трапилась з ним одна історія: якось у поході (коли командував бригадою) він програв своїх коней, пістолети й амуніцію, аж до еполетів, граючи з полковниками у монте[137] вночі перед битвою. Врешті-решт послав з ескортом до міста, в тил своїх позицій, шаблю (подарункову шаблю із золотим руків’ям) — і під цю заставу йому негайно дав у борг п’ятсот песет один заспаний і переляканий крамар. До світанку Барріос програв і ті гроші до останньої песети, а коли спокійно піднявся з-за столу, то лише сказав:
— А тепер ходімо і биймося на смерть.
З того дня він знав, що генерал може запросто водити своє військо у бій зі звичайнісіньким ціпком у руці.
— Відтоді це увійшло в мене у звичай, — говорив він.
133
136