Він завжди був увесь у боргах, навіть у періоди, коли його мінлива фортуна костаґуанського генерала йому сприяла і він обіймав найвищі військові пости, його обшитий золотими галунами мундир майже завжди лежав на заклáді в якогось торгівця. І зрештою, щоб позбутися постійних клопотів з одягом через стурбованих кредиторів, він зневажив правила військового обмундирування і засвоїв ексцентричну манеру носити потерті старі кітелі, що стала йому за другу натуру. Але фракція, до якої приєднався Барріос, могла не боятися його політичної зради. У ньому було надто багато від справжнього солдата, аби ницо продавати і купувати перемоги. Один член іноземного дипломатичного представництва в Санта-Марті якось дав йому таку оцінку:
— Барріос — людина виняткової чесності і навіть має певний воєнний талант, mais il manque de tenue[138].
Після тріумфу ріб’єристів він обійняв дохідний, як вважалося, пост головнокомандувача Західної провінції, насамперед завдяки зусиллям своїх кредиторів (власників крамниць із Санта-Марти, поголовно великих політиків), які привселюдно гори перевертали в його інтересах, а приватно ще й штурмували сеньйора Мораґу, впливового агента копальні Сан-Томе, надсадно лементуючи, мовляв, якщо генерала не затвердять, «ми розоримося». Випадкова, але прихильна згадка його імені в довгому листуванні пана Ґулда-старшого з сином мала якийсь стосунок і до цього призначення, але переважно, без сумніву, стосувалася загальновизнаної політичної чесності Барріоса. Ніхто не ставив під сумнів особисту хоробрість Убивці тигрів, як його прозвали в народі. Втім, про нього говорили, що йому не таланило на полі бою — але ж ось-ось мала настати епоха миру. Солдати любили його за людяну вдачу, що мов та дивовижна рідкісна квітка, яка несподівано розквітла на сприятливому ґрунті корумпованих революцій, а коли він повільно проїжджав вулицями під час військового параду, зверхній і добродушний погляд його єдиного ока ковзав по юрбі й викликáв у народу бурхливий захват. Жінок з нижчих верств, схоже, особливо зачаровував його довгий гачкуватий ніс, загострене підборіддя, масивна нижня губа, чорна шовкова пов’язка на оці, яка хвацько навскоси перев’язувала чоло. Його високий ранг завжди збирав довкола нього кабальєро, охочих послухати його мисливські бувальщини, які він розповідав дуже детально з простодушною, поважною втіхою. Щодо товариства дам, то воно його втомлювало через обмеження, які накладало, не даючи, наскільки він розумів, нічого взамін. З пані Ґулд він говорив, може, разів зо три, відколи обійняв свій високий пост, але часто спостерігав за її виїздами верхи разом із сеньйором адміністрадóром і заявив, що в її маленькій ручці, якою вона тримала віжки, більше розуму, ніж у головах усіх жінок Сулако. Тепер йому захотілося дуже ввічливо попрощатися з цією жінкою, яка так упевнено трималась у сідлі, а до того ж доводилася дружиною особі, дуже важливій для того, кому постійно бракує грошей. Він був настільки люб’язний, що зажадав, аби ад’ютант, який його супроводжував (кремезний присадкуватий капітан з татарською фізіономією), привів капрала з солдатами і виставив їх лавою перед екіпажем, щоб юрба, ринувши з гавані, «не потривожила мулів сеньйори». Тоді, обернувшись до купки європейців, які мовчки за всім спостерігали й до всього прислухáлись, по-опікунському підвищив голос:
— Сеньйори, не турбуйтеся. Спокійно будуйте далі свій Ferro Carril — ваші залізниці, ваші телеграфи. Ваші… — Костаґуана має досить грошей, аби оплатити все, — а інакше вас би тут не було. Ха-ха! Не зважайте на цю маленьку пікардію[139] мого друга Монтеро. Незабаром ви побачите його фарбовані вуса крізь ґрати міцної дерев’яної клітки. Sí, сеньйори! Нічого не бійтеся, розбудовуйте країну, працюйте, працюйте!
Групка інженерів вúслухала цю проповідь мовчки, і він, гонорово махнувши на них рукою, знову звернувся до пані Ґулд:
— Ось що ми мусимо робити, як каже дон Хосе. Бути підприємливими! Працювати! Багатіти! Посадити Монтеро в клітку — то вже моя робота, а коли з цією дріб’язковою справою буде покінчено, тоді, як зичить дон Хосе, ми розбагатіємо всі як один, як і чимало англійців, бо країну рятують гроші, а не…
Але його тлумачення ідеалів сеньйора Авельяноса перервав молодий офіцер у новісінькому мундирі, який підбіг з молу. Генерал нетерпляче махнув рукою, офіцер шанобливо, але наполегливо далі щось йому говорив. Гарнізонних коней уже повантажили, шлюпка з пароплава чекала на генерала біля човнової пристані, й Барріос, завзято зиркнувши єдиним оком, почав прощатися. Дон Хосе стрепенувся і механічно проказав якусь доречну фразу. На ньому позначились несамовиті метання між надією та страхом, і здавалося, що він приберігає останні іскри свого вогню для тих ораторських зусиль, які має почути навіть далека Європа. Антонія, міцно стиснувши червоні вуста, відвернула голову за розгорнутим віялом, а молодий Деку, хоча й відчував на собі погляд дівчини, невідступно дивився вбік, спершись ліктем на дверцята ландо, погордливий і цілковито відсторонений. Пані Ґулд героїчно приховувала свій розпач від людей і ситуацій, настільки далеких від умовностей, властивих її расі, розпач надто глибокий, аби висловити його навіть чоловікові. Зараз вона краще розуміла його мовчазну стриманість. Щире порозуміння між ними наставало, якщо брати моменти не особисті, а сáме публічні, коли, побіжно зустрівшись поглядами, вони обмінювалися враженнями про якийсь новий поворот подій. Вона брала в нього уроки безкомпромісного мовчання, і це єдине, що залишалося, бо так багато того всього на їхньому шляху до мети, що здавалося приголомшливим, моторошним і гротескним, у цій країні зазвичай сприймалось як нормальне. Певна річ, статечна Антонія мала вигляд зріліший і безмежно спокійний, але вона б не зуміла примирити раптові завмирання свого серця з привітно-бадьореньким виразом обличчя.