Пані Ґулд усміхнулась на прощання Барріосові, кивнула європейцям (які водночас підняли у відповідь капелюхи) і мило зронила запрошення:
— Сподіваюся зараз бачити всіх вас у себе, — а тоді нервово сказала Деку: — Сідайте, доне Мартіне, — і почула, як він, відчиняючи дверцята екіпажа, промимрив сам до себе по-французькому: «Le sort en est jete»[140]. І це її трохи роздратувало. Хто-хто, а він мав би знати, що вперше жереб був кинутий давно-давно і в щонайризикованішій грі. Віддалений гул захвату, гучні команди та рокотання барабанів на молі проводили в путь генерала. Пані Ґулд взяла якась легка млість, і вона безпорадно глянула на спокійне обличчя Антонії, запитуючи себе, що станеться з Чарлі, якщо той недоладний чоловік зазнає поразки.
— A la casa, Ignacio[141], — гукнула вона до недвижної широкої спини візника, а той неспішно підібрав віжки, стиха пробубонівши собі під ніс:
— Sí, la casa. Sí, sí niña[142].
Екіпаж тихо покотився м’якою дорогою, на закурену невелику рівнину лягли довгі тіні, по ній були розсипані темні кущі, горбики вивернутої землі, низькі дерев’яні будівлі Залізничної компанії із залізними дахами; від міста косо йшов рідкий ряд телеграфних стовпів, несучи єдиний майже невидимий дріт у велике Кампо — ніби тонкий тремтячий мацак прогресу, який вичікує на спокійну мить, аби проникнути в цю країну й обвитись навколо її втомленого серця.
У вікні їдальні Albergo d’Italia Una тіснилися засмаглі вусаті обличчя залізничників. Але на другій половині будинку, на половині синьйорів Inglesi, у дверях показався старий Джорджо зі своїми дівчатками обабіч, скинувши капелюха з кошлатої голови, білої, наче сніги Іґероти. Пані Ґулд веліла візникові зупинитись. Вона рідко проминала нагоду поговорити зі своїм протеже, а тут ще й така спрага — через хвилювання, спеку і пил. Вона попросила склянку води. Джорджо послав дітей по воду до будинку, а сам підійшов ближче, і на всьому його суворому обличчі було написане задоволення. Нечасто йому випадало бачити свою благодійницю, яка до того ж була англійкою — ще один титул, який викликáв у нього повагу. Він вибачився за дружину. В неї поганий день, така пригнічена… — він ударив себе в широкі груди. Сьогодні вона не може піднятися зі стільця.
Деку, умостившись у куточку сидіння, похмуро спостерігав за старим революціонером пані Ґулд, а тоді безцеремонно запитав:
— Ну і що ти про все це думаєш, Ґарібальдіно?
Старий Джорджо, глянувши на нього з певною цікавістю, чемно відказав, що війська показали себе на марші дуже добре. Одноокий Барріос та його офіцери за короткий час сотворили з новобранцями чудо. Ті Indios[143], упіймані лише днями, пройшлися прискореним сягнистим кроком, мов берсальєри, ще й були добре вгодовані на вигляд і мали повне обмундирування. «Обмундирування!» — повторив він зі скрушною півусмішкою. У його пронизливих застиглих очах пробігла похмура тінь минулого. За його часів усе було інакше, коли борці проти тиранії у бразильських лісах чи на уругвайських рівнинах перебивались напівсирою яловичиною без солі, напівголі, часто лише з прив’язаним до палиці ножем замість зброї.