— Ідіть-но до матері, — сказав дівчаткам Віола. — Вони ростуть, а я старію, і нема нікого…
Він глянув на молодого інженера і замовк, ніби прокинувся від сну, а тоді згорнув руки на грудях і прибрав своєї звичайної пози, притулившись спиною до одвірка та звівши нерухомий погляд на далекий білий схил Іґероти.
А в екіпажі Мартін Деку, соваючись, наче ніяк не міг вмоститися, пробурмотів, нахилившись до Антонії:
— Гадаю, ви мене ненавидите.
І на повен голос почав вітати дона Хосе з тим, що всі інженери — переконані ріб’єристи. Вболівання всіх отих іноземців тішить.
— Ви послухали одного. Він — свідомий доброзичливець. Приємно думати, що світові є якесь діло до процвітання Костаґуани.
— Він дуже молодий, — спокійно зауважила пані Ґулд.
— І такий мудрий як на свій вік, — одізвався Деку. — Але це ми чуємо голу правду з вуст дитини. Ви маєте рацію, доне Хосе. Природні багатства Костаґуани важливі для прогресивної Європи в особі цього юнака, так само як триста років тому скарби наших іспанських предків становили серйозну цінність для решти Європи в особі хоробрих піратів. Це прокляття марноти на нашому характері: дон Кіхот і Санчо Панса, лицарство і матеріалізм, високомовна сентиментальність і моральна безвольність, несамовита боротьба за ідею і вимушені поступки перед усіма формами корупції. Заради нашої незалежності ми розколошкали цілий континент — і в результаті лише стали пасивною здобиччю пародії на демократію, безпорадними жертвами негідників та головорізів, наші установи — посміховище, наші закони — фарс, Ґусман Бенто — наш вождь! І ми впали так низько, що коли такий чоловік, як ви, розбудив нашу свідомість, то недоумкуватий варвар на зразок Монтеро — сили небесні! Монтеро! — становить смертельну загрозу, а хвальковитий невіглас-індіанець, як-от Барріос, стає нашим захисником.
Але дон Хосе, не звертаючи уваги на ці огульні звинувачення, ніби не почувши ні слова, взявся захищати Барріоса. Той чоловік — досить компетентний для свого особливого завдання в рамках плану операції. Воно полягає у проведенні наступу з Кайти, базового пункту, на фланг революційних сил, які йдуть на Санта-Марту з півдня, а тим часом столицю прикриває інша армія, в розташуванні якої перебуває президент-диктатор. Розговорившись, дон Хосе значно пожвавився і схвильовано нахилився вперед під застиглим поглядом доньки. Деку, ніби занімівши перед лицем такого запалу, не зронив ні слова. Коли дзвони міських церков задзвонили до Oración[148], екіпаж в’їхав у старі ворота навпроти гавані, подібні до безформного монумента з листя і каміння. Крізь стукіт коліс під лункою брамою почулося дивне пронизливе виття, і Деку з його заднього сидіння було видно, що люди, які брели узбіччям за екіпажем, усі як один повернули голови під своїми сомбреро та ребосо[149], аби подивитись на локомотив, що стрімко вирвався з-за будинку Джорджо Віоли, а білий шлейф пари над ним ніби розчинявся в надривному, істерично протяжному гудку, що нагадував переможний воїнський клич. І все це нагадувало якесь зникоме видиво: привид паротяга, який з пронизливим вищанням проноситься повз опору воріт, а позаду — відсахування сполоханої цим войовничим видовищем юрби, яка нечутно відступила на кілька кроків закуреним шляхом. То був вантажний потяг, який повертався з Кампо на обнесену парканом станцію. Порожні вагони легко котились одноколійкою, не гуркотіли колеса, не стугоніла земля. Машиніст, проїжджаючи повз «казу» Віол, підняв на знак привітання руку і вміло збавив швидкість перед тим, як заїхати на станцію, а коли затих оглушливий вереск парового свистка і скрип гальм, то черга важких сильних поштовхів вкупі з брязкотом ланцюгових зчеплень під склепінням воріт справляла враження якихось тяжких ударів та гримотіння кайданів.
Екіпаж Ґулдів першим повернувся з гавані до порожнього міста. Колеса западáли у вибоїни та ямки у старовинній фігурно викладеній бруківці, й огрядний Іґнасіо, пам’ятаючи про ресори виготовленого у Парижі ландо, натягнув віжки, аби мули йшли ступою, а Деку зі свого куточка замислено роздивлявся ворота зсередини. Присадкуваті увінчані башточками опори підтримували масивне муроване склепіння, поросле зверху кущиками трави, а іспанський герб на сірому кам’яному картуші у вигляді важкого сувою на замкý арки майже стерся, ніби поступаючись місцем якомусь новому символу, типовому для невпинного у своєму русі прогресу.
Схоже, гримотіння і гуркіт залізничних вагонів роздратували Деку ще більше. Він пробурмотів щось собі під ніс, а тоді заговорив уголос, кидаючи уривчасті сердиті фрази серед мовчання, яке залягло між двома жінками. Вони взагалі на нього не дивились, а дон Хосе зі своїм напівпрозорим восковим обличчям у тіні м’якого сірого капелюха поруч із пані Ґулд трохи похитувався за кожним посмиком екіпажа.