— Цей звук ще раз підтверджує дуже давню істину.
Деку говорив французькою, можливо — через Іґнасіо на передку: старий візник, чию широку спину обтягувала коротка обшита срібними галунами куртка, мав великі товсті вуха, настовбурчені на стриженій голові.
— Так, цей шум за мурами міста — річ нова, але принцип — старий.
Він якийсь час осмислював своє невдоволення, а далі почав знову, скоса глянувши на Антонію:
— Ні, ви лишень уявіть: за цими воротами шикувались наші предки у шоломах і панцирах, а в гавані сáме висаджувалися з кораблів ватаги шукачів пригод. Злодії, звичайно ж. І аферисти. Їхні експедиції всі до однієї були аферами солідних і шанованих персон з Англії. Це історія, як каже той недоладний моряк Мітчелл.
— Мітчелл чудово організував посадку вояків! — вигукнув дон Хосе.
— Он воно що! Ха, та це якраз заслуга того ґенуезького моряка! Але повернімося до звуків, про які я говорив: у давні часи за воротами зазвичай лунали сигнали сурм. Бойових сурм! Певен, що то були сурми. Я десь читав, що Дрейк, найвидатніший з піратів, мав звичай обідати на самоті у своїй каюті на кораблі під звуки сурм. За тих днів у цьому місті було повно багатств. Оті зайди припливали сюди, щоб загарбати їх. А тепер уся країна — мов одна велика скарбниця, і всі ці іноземці рвуться до неї, поки ми ріжемо одне одному горлянки. Єдине, що тримає їх осторонь, — це взаємні заздрощі. Але одного дня вони таки дійдуть згоди — і на той час, коли ми нарешті припинимо сваритись і станемо добропристойними та гідними шани, нам уже тут нічого не залишиться. Так було завжди. Дивовижний ми народ, але така наша доля, що нас вічно… — він не сказав «грабують», а додав після паузи: «…експлуатують!».
Пані Ґулд мовила:
— О, це несправедливо!
А Антонія втрутилась:
— Не відповідай йому, Еміліє. Він на мене нападає.
— Ви ж не подумайте, що я нападав на дона Карлоса! — відказав Деку.
І тут екіпаж зупинився перед дверима «каси» Ґулдів. Молодий чоловік подав дамам руку. Обидві першими ввійшли в дім, дон Хосе крокував поряд з Деку, а подагричного вигляду старий портьє шкандибав слідом за ними з рукою, замотаною якоюсь легкою пов’язкою.
Дон Хосе взяв сулакського журналіста під руку.
— У Porvenir-і треба опублікувати довгу, сповнену віри в нашу перемогу, статтю про Барріоса та його нездоланне військо біля Кайти! Слід морально підтримати країну. Мусимо переслати телеграфом обнадійливі витяги до Європи і Сполучених Штатів, аби зміцнити прихильне враження за кордоном.
Деку пробурмотів:
— О, так, мусимо заспокоїти наших друзів-аферистів.
На довгу відкриту галерею уже ліг затінок, — у тіні була і запона з рослин у вазонах на балюстраді з їхніми нерухомими в безвітрі квітами, і всі відчинені навстіж скляні двері віталень. У дальньому кінці галереї затихав брязкіт острог.
Басіліо, стоячи збоку під стіною, тихо сказав дамам, які прохóдили мимо нього:
— Сеньйор адміністрадóр щойно спустився з гір.
У великій «салі» з її групами старовинних іспанських та сучасних європейських меблів, які утворювали під високою білою стелею ніби окремі зони, блискотів сріблом і порцеляною чайний сервіз серед грона присадкуватих дзиґликів, які трохи нагадували умеблювання дамського будуара, і це додавало інтер’єру відтінку витонченої жіночності та інтимності.
Дон Хосе, вмостившись у своєму кріслі-гойдалці, поклав собі на коліна капелюха, а Деку походжав туди-сюди через усю кімнату, ступаючи між столиками, заваленими різними дрібничками, і майже зникаючи з очей за високими спинками шкіряних канап. Він думав про сердите обличчя Антонії й був певен, що дійде з нею згоди. Не для того ж він оселився в Сулако, щоб сваритися з Антонією.
Мартін Деку злився на самого себе. Усе, що він бачив і чув навколо, підривало усталені погляди цивілізованого європейця, яким він був. Зовсім інша річ — спостерігати за революціями здалеку, з паризьких бульварів. Але тут, на місці, годі було відкараскатись від цієї трагікомедії, просто вигукнувши:
— Quelle farce![150]
Він почувався причетним до реальної політичної боротьби, яка тут точилась, і це враження загострювала віра Антонії в успіх справи. Грубість цих реалій вражала його почуття. Він сам дивувався зі своєї чутливості.