— Ви сказали, що я забув про мету? Я маю в цьому світі лише одну мету.
Вона зробила майже невловний заперечний порух головою, далі дивлячись через вулицю на будинок Авельяносів, сірий, з ознаками руйнації та з залізними засувами на вікнах, наче в’язниця.
— І її було б так легко досягти, — вів він далі, — цю мету, яку, свідомо чи ні, я завжди плекав у своєму серці — з того дня, коли ви так гостро збили мені пихи якось у Парижі, ви ж пам’ятаєте.
Легка усмішка ледь торкнулася кутика її вуст з його боку.
— Знаєте, ви були жахлива, така собі Шарлотта Корде у шкільній формі: запекла патріотка. Гадаю, ви могли б заколоти Ґусмана Бенто ножем!
Вона перервала його:
— Ви робите мені забагато честі.
— У всякому разі, — в його голосі зненацька зазвучала ущиплива легковажність, — ви могли б послати мене прирíзати його без жодних докорів сумління.
— Ah, par exemple![155] — пролепетала вона вражено.
— Ну, — насмішкувато доводив він, — ви ж тримаєте мене тут, змушуючи писати жахливі нісенітниці. Жахливі для мене! Це вже вбило мою самоповагу. І вам же зрозуміло, — вів він далі, тепер злегка кепкуючи, — що Монтеро, в разі його перемоги, поквитається зі мною в той єдиний спосіб, у який така скотина лише й може поквитатися з людиною інтелігентною, котра тричі на тиждень зволила називати його gran' bestia. Інтелектуальна смерть — це одне, але на журналіста такого рівня, як я, чатує ще й інша смерть.
— У разі його перемоги! — замислено промовила Антонія.
— Здається, ви задоволені тим, що моє життя висить на волосинці, — відгукнувся Деку з широкою посмішкою. — А інший Монтеро, отой «мій брат і повірник» з прокламацій, отой guerrillero — хіба я не писав, що за часів Рохаса[156] він приймав у відвідувачів верхній одяг і переміняв тарілки в нашій паризькій дипломатичній місії — у перервах між шпигуванням за нашими біженцями? Він утопить оту святу правду в крові. У моїй крові! Бачу, це вас шокує, чому? Це просто уривочок біографії одного з наших видатних діячів. Що він зі мною зробить, як гадаєте? На Пласі, за рогом навпроти входу до Арени биків, є монастирський мур. Знаєте? Там двері з написом Intrada de la Sombra[157]. І це, мабуть, невипадково! Саме там віддав Богу свою англо-південноамериканську душу батько нашого господаря. І зауважте, він міг утекти. Чоловік, який б’ється зі зброєю в руках, має право втекти. Якби ви турбувалися про мене, то послали б мене з Барріосом. Я б з величезним задоволенням тримав у руках одну з тих гвинтівок, у які вірить дон Хосе, маршируючи в лавах бідних пеонів та Indios, які нічого не відають ні про логіку, ні про політику. Найбезнадійніші сподівання на найбезнадійнішу армію у світі гарантували б більшу безпеку, ніж ті сподівання, заради яких ви змушуєте мене залишатись тут. Коли ти воюєш, то маєш право відступити, але не тоді, коли витрачаєш час на під’юджування бідних невігласів і дурнів убивати та вмирати.
Його голос і далі звучав невимушено, а вона, ніби не помічаючи його самого, стояла нерухомо, злегка стиснувши руки, і віяло спочивало в її переплетених пальцях. Він трохи зачекав і враз кинув з якимось комічним розпачем:
— Піду стану до стінки.
Навіть після цієї заяви вона не поглянула на нього. Її голова не ворушилась, застиглим поглядом вона вперлася в будинок Авельяносів, пощерблені пілястри та зруйновані карнизи якого, як і весь його занепад гідності, зараз приховувала сутінь, що оповивала вулицю. Антонія стояла незворушна, лише її вуста, ворухнувшись, промовили: