— Мартіне, ви доведете мене до сліз.
Він хвильку помовчав, приголомшений, переповнений тим щастям, яке межує з благоговінням, навколо його рота ще не розгладились насмішкуваті зморшки, в очах стояв недовірливий подив. Вартість слів залежить від того, хто їх вимовив, бо нічого нового чоловік чи жінка сказати не можуть, — і він найменше міг повірити, щоб ці слова вимовила Антонія. Він ніколи не доходив з нею такого повного порозуміння за весь час їхніх стосунків, які зводились до коротких зустрічей, але не встигла вона обернутись до нього, — лише поволі, з суворою граційністю зробила перший порух, — як він почав благати:
— Моя сестра ніяк не дочекається, щоб обійняти вас. Мій батько аж не тямиться з радощів. Про матір і мови нема! Наші матері були як сестри. Наступного тижня на південь відходить поштовий пароплав — тікаймо! Той Мораґа — дурень! Такого типа, як Монтеро, можна підкупити. У нашій країні так і робиться. Це традиція — це політика. Прочитайте «Півстолітню смуту».
— Дайте бідолашному татові спокій, доне Мартіне. Він вірить…
— Я з величезною ніжністю ставлюся до вашого батька, — почав він квапливо. — Але я кохаю вас, Антоніє! А Мораґа страшенно неправильно повів цю справу. Можливо, ваш батько теж винен, не знаю. Монтеро можна підкупити. Аякже, гадаю, що йому була потрібна лише його частка цієї славетної позики на розвиток держави. Чому ті телепні з Санта-Марти не дали йому місію в Європі чи ще щось? Він дістав би платню на п’ять років уперед, та й гуляв би собі в Парижі, цей тупий жорстокий Indio!
— Цей чоловік, — мовила вона замислено, дуже спокійно сприйнявши цей вибух, — заражений марнославством. Ми маємо всю інформацію, і не лише від Мораґи, від інших також. Ще й брат його плів інтриги.
— О, так! — підтвердив він. — Звичайно, ви це знаєте. Ви знаєте все. Ви читаєте все листування, ви переписуєте всі документи — всі оті державні документи, які задумуються тут, у цій кімнаті, у сліпому пієтеті перед теорією політичної непорочності. Хіба ви не бачите прикладу Чарлза Ґулда? Rey de Sulaco[158]! Він та його копальня на практиці демонструють те, що можна було б зробити. Думаєте, він досяг успіху завдяки вірності теорії доброчесності? А всі оті залізничники з їхньою чесною працею! Звичайно, їхня праця — чесна! А щó коли годі працювати чесно, поки не нажеруться злодії? Хіба Ґулд, джентльмен, не міг підказати цьому серу Джонові Як-пак-його-звуть, що від того Монтеро можна відкупитися — від нього та всіх його негрів-лібералів, які начіплялись йому на обшиті золотими галунами рукави? Від нього треба відкупитися золотом завважки з нього самого, недоумка такого, — кажу ж вам, золотом завважки з нього самого, разом із чобітьми, шаблею, острогами, капелюхом набакир та всім іншим.
Антонія злегка хитнула головою.
— Це було неможливо, — прошепотіла вона.
— Він хотів урвати увесь куш? Так?
Тепер вона стояла навпроти нього у глибокій ніші вікна, непорушна і дуже близька. Її вуста швидко заворушились. Деку, спираючись спиною об стіну, слухав її, схрестивши руки і приплющивши повіки. Він упивався самим звуком її голосу і споглядав, яким схвильованим життям живе її горло, ніби це хвилі почуттів котяться з її серця і вихоплюються в повітря її розважливими словами. Він також мав свої прагнення, він прагнув забрати її подалі від цієї страшної марноти pronunciamientos і реформ. Усе це було помилкою — абсолютною помилкою, але Антонія його зачаровувала, і часом надзвичайна проникливість якоїсь її фрази розвіювала чари й розворушувала раптовий мимовільний трепет цікавості. Деякі жінки, міркував він, сягають межі геніальності. Вони не хочуть знати, думати, розуміти. Усе це їм замінює пристрасть, і він готовий повірити, що якась їхня приголомшливо глибока заувага, розуміння чиєїсь вдачі або судження про певну подію межують із чудом. У зрілій Антонії він тепер надзвичайно виразно побачив колишню сувору школярку. Вона прикувала до себе його увагу: іноді він не стримувався і півголосом з нею погоджувався, час від часу досить серйозно і наполегливо заперечував. Поступово вони почали сперечатись, а портьєри наполовину приховували їх від людей у «салі».
Сутінки надворі густішали. З глибокого тінявого провалля між будинками, тьмяно підсвіченими мерехтінням вуличних ліхтарів, вставала вечірня тиша Сулако, — тиша міста, де мало екіпажів, коні непідковані, а народ узутий у м’які сандалі. Вікна «каси» Ґулдів відкидали на будинок Авельяносів прямокутники світла. Раз у раз біля підніжжя мурів чулося човгання ніг і пропливав пульсуючий червоний вогник цигарки, і нічне повітря, немов охолоджене снігами Іґероти, освіжувало їм обличчя.