Він примовк, а тоді майже нечутно прошепотів:
— Яка, втім, може завести дуже далеко.
За їхніми спинами чувся різноголосий гул політичного моря, яке раз на добу затоплювало могутніми хвилями вітальню Ґулдів, і цей гул наростав. Люди заходили по одному чи по двоє-троє: високопоставлені чиновники провінції, залізничні інженери, засмаглі на сонці та у твідових костюмах, вигулькнула і припорошена сивиною голова їхнього шефа, який з неквапливою жартівливою поблажливістю усміхався серед молодих завзятих облич. Скарф, цей шанувальник фанданго, вже вшився в пошуках якихось танців на околицях міста, байдуже де. Дон Хусте Лопес, завізши доньок додому, врочисто прибув у чорному пом’ятому сюртуку, застебнутому на всі ґудзики під широкою каштановою бородою. Кілька членів Провінційної асамблеї відразу з’юрмилось довкола свого голови, щоб обговорити новини про війну та останню прокламацію бунтівника Монтеро, того жалюгідного Монтеро, який заклúкав асамблеї всіх провінцій республіки в ім’я «справедливо розгніваної демократії» відкласти свої засідання до того часу, коли його шабля встановить мир і можна буде дослýхатись до народної волі. Фактично, це було запрошення до розпуску: нечуване зухвальство того злобного безумця.
Обурення купки депутатів за спиною Хосе Авельяноса наростало. Дон Хосе, піднісши голос, гукнув їм з-за високої спинки свого крісла:
— Сулако відповіло тим, що послало сьогодні армію напереріз його флангу. Якби всім іншим провінціям бодай половину того патріотизму, який показали ми, західняни…
Гучний вибух схвалення заглушив тремтячий дискант «життя і душі партії». Так! Так! Це правда! Щира правда! Сулако — в авангарді, як і завжди! То кабальєро з Кампо здійняли хвальковитий галас, сповнений надії, яку вселила подія дня, — вони думали про свої череди, про свої землі, про безпеку своїх родин. На кону стояло все… Ні, неможливо, щоб Монтеро переміг! Цей злочинець, цей безсоромний індіанець! Гамір ще якийсь час не вщухав, усі в кімнаті дивились на групу гостей, де дон Хусте напускав на себе безсторонньо-урочистий вигляд, ніби головуючи на засіданні Провінційної асамблеї. Деку обернувся на шум і, спершись спиною об балюстраду, крикнув у кімнату на всі легені:
— Gran' bestia!
Цей несподіваний вигук справив таке враження, що гамір затих. Усі погляди зі схваленням і надією спрямувались на вікно, але Деку вже повернувся до кімнати спиною і знову нахилився над тихою вулицею.
— Це — квінтесенція моєї публіцистики, інакше кажучи — найпереконливіший аргумент, — звернувся він до Антонії — Я вигадав цю дефініцію як останнє слово у великій дискусії. Але я — не патріот. У мене не більше патріотизму, ніж у капатаса сулакських карґадорів, у цього ґенуезця, який так багато зробив для тутешнього порту, — в цього глашатая матеріальних знарядь нашого прогресу. Ви ж чули, як капітан Мітчелл знову і знову визнає, що, поки він не відкопав цього чолов’ягу, розвантаження судна тривало невимовно довго. А це шкодить прогресу. Ви бачили, як він їхав по трудах праведних на своїй славній коняці чарувати дівчат по бальних залах із земляною долівкою. Він щасливчик! Його праця — вправляння в силі, а на дозвіллі він купається в лестощах. І йому це подобається. Кому ще так щастить? Коли тебе бояться й обожнюють, то це…
— І цього ви прагнете найбільше, доне Мартіне? — перервала його Антонія.
— Я говорив про певний тип людей, — різко відповів Деку. — Героїв у цьому світі бояться й обожнюють. Чого ж йому іще хотіти?
Деку часто відчував, що його звичка мислити іронічно розбивається об стіну Антоніїної серйозності. Він так через це дратувався, ніби й панна Авельянос потерпала від тієї непоясненної жіночої нетямущості, яка так часто стоїть між чоловіком і пересічнішою жінкою. Але він ураз переміг свою досаду. Він зовсім не вважав Антонію пересічною, хай би який присуд міг винести йому самому власний скептицизм. З проникливою ніжністю в голосі він запевнив її, що єдине, чого він прагне, — такого високого щастя, яке на цій землі, напевно, майже недосяжне.
У темряві було не видно, як вона зашарілася, огорнута тим теплом, яке ледве чи остудив би вітер зі Сьєрри, — швидше від нього розтали б сніги Іґероти. Не так у словах Мартіна, як у його голосі було стільки вогню, що він розтопив би й крижане серце. Антонія рвучко відвернулась, ніби хотіла забрати його палкий шепіт з собою до кімнати, світлої та гамірної.