То були наслідки фанатизму генерального вікарія. Навіть у своєму короткому слові до вояків на Пласі (яке чули лише перші шеренги) він не зміг оминути свою нав’язливу тему збезчещеної Церкви, яка чекає на компенсацію від розкаяної держави. Gefe адміністрації лютував. Але він не міг узяти й кинути шуряка дона Хосе до в’язниці при Кабільдо[163]. Цей намісник провінції, добродушний і популярний у народі чиновник, завжди відвідував «касу» Ґулдів після заходу сонця, без супроводу йдучи з Інтенденсії, і дорогою його з великою пошаною вітали і знатні городяни, і простолюд. Того вечора він підійшов прямо до Чарлза Ґулда і просичав йому, що хотів би вислати генерального вікарія із Сулако — куди завгодно, на якийсь безлюдний острів, на Ісабели, скажімо.
— Бажано на ту Ісабелу, де нема води, — га, доне Карлосе? — додав він напівжартома-напівсерйозно.
Цей непокірний священник, який відмовився від запропонованого йому за резиденцію єпископського палацу і волів натомість повісити свій благенький гамак серед каменюччя та павуків у секвестрованому домініканському монастирі, забрав собі в голову виклопотати безумовне помилування для Ернандеса-розбійника! І це ще не все: схоже, він злигався з отим найзухвалішим злочинцем, якого тільки й бачила країна за довгі роки. Звичайно, сулакська поліція знала, щó відбувається. Падре Корбелан підбив під свою волю того відчайдушного італійця, капатаса карґадорів, і доручив йому доставити якесь послання — єдиному, хто здатен виконати таке доручення. Отець Корбелан вчився в Римі й говорить італійською. Стало відомо, що капатас заїжджав якось уночі в домініканський монастир. Старенька служниця генерального вікарія почула, як було вимовлене прізвище Ернандеса, і от уже минулої суботи пополудні бачили, як капатас чвалом поскакав за місто. Він не повертався два дні. Поліція погналася б за цим італійцем, якби не страх перед карґадорами, ватагою забіяк, дуже схильних бунтувати. Нелегко сьогодні керувати Сулако. Сюди стікаються підозрілі типи, принаджені грошенятами в кишенях працівників залізниці. Проповіді отця Корбелана зворохобили народ. І намісник пояснив Чарлзові Ґулду, що тепер, коли з провінції виведено війська, будь-який спалах заворушень заскочив би владу, так би мовити, без чобіт.
Тоді він відійшов і, закуривши довгу тонку сигару, замислено всівся у крісло неподалік від дона Хосе, з яким часом перекидався кількома словами, перегнувшись через прохід. Він удав, що не помітив появи священника і щоразу, коли за його спиною лунав голос отця Корбелана, нетерпляче знизував плечима.
Отець Корбелан якийсь час стояв без жодного руху, і в його нерухомості проглядалося щось мстиве, що, здається, характеризувало все його поводження. Його чорна постать пашіла грізним запалом фанатика. Але запал пом’якшав, коли падре, зупинивши погляд на Деку, підняв свою довгу чорну руку й повільно, виразно промовив глибоким голосом:
— А ти — ти закінчений язичник.
Він ступив крок до молодого чоловіка і ткнув вказівним пальцем йому в груди. Деку, дуже спокійний, аж торкнувся потилицею стіни за портьєрою. А тоді, задерши підборіддя, усміхнувся.