— Гаразд, — погодився він з трохи втомленою байдужістю людини, звиклої до таких випадів. — Але можливо, що ви ще не визначили, якому богові я поклоняюся? З Барріосом задачка була простіша.
Священник стримав розчарований жест.
— Ти не віриш ні в дерев’яного ідола, ні в кам’яного, — сказав він.
— Ані у пляшку, — незворушно продовжив Деку. — Не вірять у неї й інші повірники вашої превелебності. Маю на увазі капатаса карґадорів. Він теж не п’є. Ваше тлумачення моєї вдачі робить честь вашій проникливості. Але навіщо називати мене язичником?
— Це правда, — парирував священник. — Ти в десять разів гірший. Тебе б і чудо не навернуло на віру.
— Звичайно ж, бо я не вірю в чудеса, — спокійно відказав Деку.
Отець Корбелан із сумнівом знизав високими й широкими плечима.
— Щось на зразок француза… безбожник… матеріаліст, — повільно проказав він, мовби зважуючи терміни, визначені в результаті ретельного аналізу. — Не син своєї батьківщини, ані жодної іншої країни, — замислено вів він далі.
— Власне, майже й не людина, — ледве чутно прокоментував Деку, притулившись головою до стіни і вдивляючись у стелю.
— Жертва цього безбожного віку, — закінчив отець Корбелан глибоким, але стишеним голосом.
— Але не без користі як журналіст.
Деку змінив позу і заговорив жвавіше.
— Ваше преосвященство не зволили прочитати останнє число Porvenir-y? Запевняю вас, що воно нічим не відрізняється від решти. У рубриці загальної політики Монтеро далі іменується gran' bestia, а його брат, guerrillero, таврується як мíшанець лакея і шпигуна. Що може бути дієвіше? У рубриці внутрішніх справ чиниться тиск на уряд провінції, аби він призвав у лави національної армії всю банду Ернандеса-розбійника — він-бо, очевидно, протеже Церкви, а чи принаймні генерального вікарія. Переконливіше і бути не може.
Священник кивнув і крутнувся на підборах своїх черевиків із квадратними носаками та великими сталевими пряжками. І знову, заклавши руки за спину, заходúв туди-сюди, твердо карбуючи крок. Коли він розвертався, поли його сутани злегка роздувались від різкого руху.
Велика «сала» поволі порожніла. Коли Gefe Político підвівся, щоб іти, більшість тих, хто ще залишався, раптово попідводились на знак поваги, а дон Хосе Авельянос перестав вигойдуватись у кріслі. Але добродушний представник влади зробив благальний жест, махнув рукою Чарлзові Ґулду і якомога непомітніше вийшов.
У відносній тиші, яка запанувала в кімнаті, вереск тендітного буйноволосого француза «Monsieur l’Administrateur!» здався неприродно пронизливим. Першопроходець капіталістичного синдикату все ще був сповнений ентузіазму.
— Мідь на десять мільйонів доларів практично в найближчій перспективі, Monsieur l'Administrateur. Десять мільйонів у найближчій перспективі! І залізниця будується — залізниця! Моєму звіту нізащо не повірять. C'est trop beau[164].
Він упав у верескливий екстаз серед голів, які глибокодумно кивали, а Чарлз Ґулд стояв перед ним спокійно і незворушно.
І лише священник далі крокував по кімнаті, метляючи за кожним поворотом полами сутани. Деку іронічно буркнув йому:
— Ці панове говорять про своїх богів.
Отець Корбелан на мить зупинився, пильно глянув на сулакського журналіста, злегка знизав плечима і знову закрокував важкою ходою затятого мандрівника.
Група європейців довкола Чарлза Ґулда рідшала, і ось уже адміністрадóра Великої Срібної Копальні стало видно на весь його високий зріст, від голови до п’ят, ніби відплив гостей залишив його на мілині — на великому квадраті килима, що послався під його брунатними черевиками, мов барвиста обмілина, вкрита квітами та арабесками. А отець Корбелан підійшов до крісла-гойдалки дона Хосе Авельяноса.
— Ходімо, зятю, — заговорив він з добродушною грубуватістю та відтінком нетерплячої полегші, яку може відчувати людина наприкінці безтолкової церемонії. — A la Casa! A la Casa! Це все були балачки. Ходімо ж, і подумаймо, і помолімося про заступництво Неба.
Він закотив угору чорні очі. Поруч із тендітним дипломатом — «життям і душею партії» — він видавався велетнем з фанатичним вогнем у погляді. Але «голос партії», чи радше її рупор, «Деку-син» з Парижа, який перетворився на журналіста заради прекрасних очей Антонії, чудово знав, що це не так, що перед ним — лише одержимий єдиною ідеєю священник, якого бояться жінки з народу і проклинають чоловіки. Мартін Деку, дилетант по життю, уявляв собі, що одержить естетичну насолоду, споглядаючи мальовничі крайнощі ригоризму, до яких може довести людину чесне, майже священне переконання.