— Дякую вам. Ви дуже добрі. Ну й лютий він на вигляд, доне Карлосе. Попросив у мене сигару геть безцеремонно. А що, якби я не мав сигари? Я й досі тремчу. Яку таку справу він обговорював з розбійниками у безлюдному місці?
Але Чарлз Ґулд, зараз уже неприховано занурившись у свої думки, не подав жодного знаку, не видав жодного звуку. Непроникність цього уособлення концесії Ґулдів мала свої відтінки. Мовчанка — то ж просто смертельна образа, але Король Сулако був досить красномовним, аби, й не говорячи ні слова, виражати таємничу вагу і силу. Його мовчання, увиразнене ораторськими здібностями, мало стільки ж смислових відтінків, скільки й вимовлені слова, що виражають згоду, сумнів, заперечення чи навіть якусь просту заувагу. Деякі різновиди його мовчання наче говорили прямим текстом: «Треба подумати», інші явно означали: «Продовжуйте», а просте тихе «розумію» зі ствердним кивком після терплячого півгодинного слухання дорівнювало словесній угоді, якій люди навчились довіряти беззастережно, оскільки за всім цим стояла велика копальня Сан-Томе, яка перебувала в авангарді всіх матеріальних інтересів і мала таку владу, що не залежала ні від чиєї волі на всіх обширах Західної провінції, — тобто не залежала від жодної волі, яку б вона не могла десять разів перекупити. Але маленькому гачконосому чоловічкові з Есмеральди, який непокоївся через експорт шкур, мовчання Чарлза Ґулда віщувало провал. Очевидно, невідповідний був час, щоб розширювати бізнес «звичайної людини». Комерсант подумки осипав прокляттями всю країну з усіма її мешканцями, партизанів Ріб’єри та Монтеро без розбору, і в тому німому гніві йому аж сльози набігали на очі на саму думку про незліченні буйволячі шкури, які марно пропадуть серед сонного безмежжя Кампо, де поодинокі пальми височать, мов кораблі на морі серед бездоганного видноколу, а густі зарості дерев покояться без руху, мов листяні острови на перебіжних хвилях трав. І там-от гниють шкури, і нікому не дають жодної вигоди, — гниють там, де їх попокидали люди, покликані служити нагальним потребам політичних революцій. Практична, меркантильна душа сеньйора Гірша повставала проти всього цього безглуздя, поки він шанобливо, але збентежено прощався з могуттю і величчю копальні Сан-Томе в особі Чарлза Ґулда. Комерсант не міг стримати невтішного нарікання, що вирвалось, так би мовити, з самого його розбитого серця:
— Це велике, велике безглуздя, доне Карлосе, все це. У Гамбурзі ціни на шкури ростуть… ростуть. Звичайно, ріб’єристський уряд з усім цим покінчить — коли твердо стане на ноги. А тим часом…
Він зітхнув.
— Так, тим часом, — повторив Чарлз Ґулд у хтозна-якому сенсі.
Його співрозмовник знизав плечима. Але він ще не був готовий піти. Є ще одне маленьке дільце, яке він дуже хотів би згадати, якщо можна. Річ у тім, як він пояснював, що в Гамбурзі він має деяких добрих друзів (він пробурмотів назву фірми), які дуже зацікавлені у збуті динаміту. Угода про придбання динаміту для копальні Сан-Томе, а ще, можливо, згодом, для інших копалень, які напевно… Маленький чоловічок з Есмеральди був готовий розвинути цю думку, але Чарлз його перебив. Схоже, терпець сеньйора адміністрадóра нарешті урвався.
— Сеньйоре Гірш, — відрубав він, — я маю на горі достатній запас динаміту, щоб поховати під її уламками долину, — його голос трохи підвищився, — і щоб висадити в повітря усе Сулако, якщо забажаю.
Чарлз Ґулд посміхнувся, побачивши круглі перелякані очі торговця шкурами, який квапливо промимрив:
— Саме так. Саме так.
Отепер він пішов. Годі робити бізнес на вибухівці з адміністрадóром, так добре нею забезпеченим і таким прикрим. Даремно він, Гірш, мучився в сідлі й наражався на звірства бандита Ернандеса. Ні шкур, ні динаміту — аж навіть плечі підприємливого єврея виражали пригнічення. У дверях він низько вклонився головному інженерові. А зійшовши зі сходів, що вели на патіо, трохи постояв, приклавши грубеньку куцу руку до губів із задумливим подивом.
— Навіщо йому стільки динаміту? — бурмотів він. — І чому він так говорить зі мною?
Головний інженер, поглянувши на двері порожньої «сали», куди відринуло політичне море аж до останньої маловажної краплі, по-приятельському кивнув господареві дому, який стояв непорушно, мов високий маяк, серед оголених мілин умеблювання.
— Добраніч, я йду. Маю внизу велосипед. Залізниця знатиме, куди можна у будь-який час прийти по динаміт, якщо нам його забракне. Ми вже досить довго прорубувались ножами і сокирами. Скоро почнемо пробивати собі шлях вибухами.