— Він це вам пообіцяв? — жваво поцікавилась пані Ґулд. — Що ж спонукало його дати вам таку обіцянку?
— Слово честі, не знаю, — заявив Деку трохи здивовано. — Безперечно, він це мені пообіцяв, але зараз, коли ви запитали мене чому, я й сам не можу сказати, які в нього були на це причини. Він говорив, як завше, безтурботно, і якби то був хтось інший, а не звичайний моряк, я б назвав цю безтурботність позою або маскою.
І Деку, урвавши, з цікавістю подивився на пані Ґулд.
— На загал, — повів він далі, — припускаю, що він очікує від цього якоїсь вигоди для себе. Не забувайте, що він не застосовує своєї надзвичайної влади над нижчими класами без певного особистого ризику і без вельми щедрих витрат з власної кишені. Так чи інакше, треба платити за таку вагому штуку, як особистий престиж. Коли ми познайомились на танцях у posada, яку тримає один мексиканець якраз за міськими мурами, Ностромо сказав мені, що прийшов туди збивати собі статки. Гадаю, він розглядає свій престиж як щось на кшталт інвестиції.
— Можливо, він цінує престиж як такий, — заперечила пані Ґулд таким тоном, ніби спростовувала незаслужену обмову. — Віола Ґарібальдіно, разом з яким він прожив кілька років, називає його Непощербним.
— А! То з тих ваших протеже, живе отам, за містом, ближче до гавані, пані Ґулд? Muy bien[168]. А капітан Мітчелл зве його чудовим. Я чув безліч історій про його силу, хоробрість, вірність. Безліч усього доброго. Гм! Непощербний! Це справді почесний титул для капатаса сулакських карґадорів. Непощербний! Добре, але розпливчасто. Втім, гадаю, що він ще й розсудливий. І я говорив з ним, виходячи зі здорового глузду та практичності.
— Волію краще вважати його незацікавленим, а тому вартим довіри, — відказала пані Ґулд майже різко, наскільки це було властиво її вдачі.
— Ну, якщо так, тоді срібло буде в ще більшій безпеці. Хай прибуває, сеньйоро. Хай прибуває, щоб попливти на північ і повернутись до нас у вигляді кредиту.
Пані Ґулд глянула вглиб «корредору», на двері чоловікової кімнати. Деку, дивлячись на неї так, ніби в її руках була його доля, розрізнив майже невловний кивок на знак згоди. Він, усміхнувшись, уклонився, тоді засунув руку в нагрудну кишеню сюртука, витягнув звідти віяло зі світлого пір’я, закріпленого на розмальованих пластинках із сандалового дерева.
— Я поклав його собі в кишеню, — шепнув він переможно, — аби мати пристойний привід.
Він ще раз уклонився.
— Добраніч, сеньйоро.
Пані Ґулд пройшла по «корредору» у протилежний від чоловікової кімнати бік. Серце їй гнітили думки про долю копальні Сан-Томе. Її вже давно почав брати страх. Спершу копальня була ідеалом. Пані Ґулд з лихими передчуттями спостерігала за її перетворенням на фетиш, і тепер фетиш розрісся до величезних розмірів, став нищівним тягарем. Таке враження, що натхнення її молодих літ покинуло її серце й обернулось на стіну зі срібних зливків, зведену мовчазною працею злих духів, між нею та її чоловіком. Він мовби жив сам за мурами з коштовного металу, залишивши її поза цими мурами з її школою, її шпиталем, хворими матерями та немічними старими, — лише незначними пережитками первісного натхнення.
— Бідні люди! — пролепетала пані Ґулд сама до себе.
Знизу, з патіо, вона почула голос Мартіна Деку, який гучно говорив:
— Я знайшов віяло доньї Антонії, Басіліо. Поглянь, ось воно!
До того, що Деку назвав своїм здоровим матеріалізмом, належала і його невіра в можливість дружби між чоловіком і жінкою.
Він допускав єдиний виняток із цього абсолютного правила, який, мовляв, лише його підтверджував. Дружба можлива між братом і сестрою, якщо розуміти під дружбою щиру відвертість, мов перед рівним, у висловленні своїх думок та почуттів, усю безцільну, але необхідну чесність у розкритті власного внутрішнього життя, щоб пробудити в іншій душі глибоке співчуття.
Його улюблена сестра, вродливий, свавільний і рішучий ангел, який верховодив над батьком і матір’ю Деку на другому поверсі апартаментів дуже елегантного паризького будинку, була повірницею Мартіна Деку, якій він звірявся у своїх думках, вчинках, цілях, сумнівах і навіть невдачах…