«Підготуй наш маленький паризький гурток до народження нової південноамериканської республіки. Однією більше, однією менше, яка різниця? Вони можуть народжуватись на світ, мов отруйні квіти на родючому ґрунті прогнилих інституцій, але насіння цієї республіки проросло у мозку твого брата, і цього буде досить, аби ти стала її відданою прибічницею. Пишу це тобі при світлі однієї-єдиної свічки у чомусь на кшталт готелю біля гавані, господар якого — один італієць на прізвище Віола, протеже пані Ґулд. У всьому будинку, який, наскільки мені відомо, побудував триста років тому один фермер-конкістадор, що промишляв виловом перлів, панує цілковита тиша. Тихо й на рівнині між містом та гаванню, але не так темно, як у домі, бо робітники-італійці зі сторожових загонів, які охороняють залізницю, палять невеликі багаття вздовж усієї колії. Учора в околиці було не так спокійно. У нас було жахливе заворушення — стихійний народний бунт, який придушили аж сьогодні пізно ввечері. Його затіяли, без сумніву, ради грабунку, і бунтівники зазнали поразки, про що ти, мабуть, уже дізналася з телеграми, пересланої через Сан-Франциско і Нью-Йорк учора ввечері, коли телеграфні лінії ще працювали. Ти вже прочитала, що енергійні заходи залізничників-європейців врятували місто від погрому, і можеш у це вірити. Я сам складав текст телеграми. У нас тут немає нікого з агенції “Ройтерс”. Також я стріляв у юрбу з вікон клубу вкупі зі ще деким із золотої молоді. Наше завдання було зачистити Calle de la Constitutión, аби з міста могли вийти жінки та діти, які тепер знайшли притулок на борту двох вантажних суден тут у гавані. Отакий видався вчорашній день. А ще ти мала б довідатися з телеграми, що пропалий безвісти президент Ріб’єра, який зник після битви біля Санта-Марти, об’явився тут, у Сулако, завдяки одному з тих дивних і майже неймовірних збігів обставин — в’їхав на кульгавому мулі в саму гущу вуличного бою. Виявляється, він утік від загрози Монтерової розправи, перебравшись через гори разом із погоничем мулів на ім’я Боніфасіо, — і потрапив до рук осатанілого натовпу.
Капатас карґадорів, моряк-італієць, про якого я тобі вже писав, врятував його від ганебної смерті. Схоже, цей капатас має особливий талант з’являтися там, де треба утнути щось картинне.
Він був зі мною о четвертій годині ранку в редакції Porvenir-у, куди прийшов у таку рань, аби попередити мене про початок заворушень, а також запевнити, що він утримає своїх карґадорів на боці правопорядку. Коли розвиднилось, ми разом дивились на пішу і кінну юрбу, яка влаштувала демонстрацію на Пласі і жбурляла каміння у вікна Інтенденсії. Ностромо (так його тут називають) вказав мені на своїх карґадорів, які розсúпалися серед черні.
Сонце в Сулако сходить пізно, бо спершу мусить піднятись над горами. І в ясному вранішньому світлі, яке розсіяло сутінки, Ностромо помітив по той бік величезної Пласи, на початку тієї вулиці, що за собором, вершника, який, очевидно, потрапив у халепу, оточений верескливою купкою леперо. Ностромо відразу сказав мені:
— Це приїжджий. Чого вони до нього пристали?
Тоді витяг срібного свистка, до якого зазвичай вдавався на верфі (здається, цей чоловік зневажає метал, менш коштовний за срібло) і двічі в нього свиснув — очевидно, подав умовний сигнал своїм карґадорам. Тут же вибіг надвір — і вони його обступили. Я теж вибіг, але не встиг їх наздогнати і допомогти їм визволяти приїжджого, чий мул упав. На мене відразу накинулись бунтівники, як на ненависного аристократа, тож я був дуже радий добратись до клубу, де дон Хайме Берхес (певно, ти пам’ятаєш, як він відвідав нас у Парижі три роки тому) кинув мені в руки мисливську рушницю. Тут уже стріляли з вікон. На розкладених картярських столах лежали купки гільз. Пам’ятаю пару перевернутих стільців, кілька пляшок, які розкотились по підлозі між розкиданими колодами карт, — усе свідчило про те, що кабальєро враз посхоплювались, кинувши гру, щоб відкрити вогонь по юрбі. Більшість цих молодих людей провела ніч у клубі, очікуючи якоїсь такої колотнечі. Свічі у двох настінних канделябрах догоріли до розеток. Коли я ввійшов, з вулиці залетіла велика залізна гайка, мабуть, украдена із залізничного депо, і розбила одне з великих дзеркал, вбудованих у стіну. А ще я помітив, що в кутку лежав один із клубних слуг зі зв’язаними шнуром від портьєр руками й ногами. Мов у тумані, пригадую, як дон Хайме поспіхом пояснював мені, що того типа застукали, коли він підсипáв отруту до страв, приготованих на вечерю. Але чітко пам’ятаю, що він пронизливо кричав, без упину, не замовкаючи ні на мить, просячи пощади, але ніхто на нього не звертав уваги, ніхто навіть не завдав собі клопоту заткнути йому кляпом рота. Він так противно кричав, що я вже й сам подумував про кляп. Але на такі дрібниці не було часу. Я зайняв позицію біля одного з вікон і почав стріляти.