Лише згодом, пополудні, я довідався, кого це примудрився врятувати від отих п’яних негідників Ностромо зі своїми карґадорами та ще кількома робітниками-італійцями. Капатас мав особливий талант за потреби піти на вчинок, що вражав би уяву. Я сказав йому про це своє спостереження, коли ми зустрілись після встановлення у місті такого-сякого порядку, і його відповідь неабияк мене здивувала. Він якось замислено відказав:
— І скільки я за це дістаю, сеньйоре?
І мене осінило, що, можливо, марнославство цього чоловіка живиться підлабузництвом простих людей та довірою його зверхників!»
Деку, не підіймаючи голови від писання, зробив перерву, щоб закурити цигарку, а тоді випустив хмару диму, яка ніби відсахнулась від паперу. І знову взявся за олівець.
«Це було вчора ввечері на Пласі, коли Ностромо сидів на сходах собору і тримав, склавши руки між колінами, вуздечку своєї славетної сріблясто-сірої кобили. Цілий день він браво командував загоном своїх карґадорів. Тепер мав стомлений вигляд. Не знаю, який вигляд мав я. Гадаю, дуже брудний. Але думаю, що водночас і задоволений. Відтоді, як президент-утікач зійшов на борт пароплава “Мінерва”, удача відвернулась від босоти. Її повиганяли з гавані та найкращих вулиць міста, відтіснивши до рідного лабіринту руїн і тольдерій[169]. Зрозумій, що це повстання, затіяне, безсумнівно, для того, щоб захопити срібло Сан-Томе, яке зберігалось у підвальних приміщеннях митниці (вже й не кажу про поголовний грабунок Ricos), набуло політичного забарвлення через той факт, що двоє депутатів Провінційної асамблеї, сеньйори Ґамачо і Фуентес, обидва з Больсона, очолили бунтівників, — щоправда, вже згодом, пополудні, коли чернь, втративши надії на грабунок, перекрила вузькі вулиці з криками “Viva la Libertad![170] Геть феодалізм!” (цікаво, що вони розуміли під феодалізмом?), “Геть варварів і паралітиків!” Припускаю, що сеньйори Ґамачо і Фуентес знали, на що йшли. Вони люди обачні. В Асамблеї називали себе поміркованими і з філантропічною меланхолією противились будь-яким силовим заходам. Коли докотились перші чутки про перемогу Монтеро, вони виказали певне пожвавлення свого меланхолійного темпераменту і почали з таким зухвальством атакувати бідного дона Хусте Лопеса, який головував за трибуною, що бідолаха тільки й міг, що приголомшено теребити собі бороду і калатати у президійний дзвоник. А потім, коли поразка ріб’єристської справи вже було безсумнівна, вони перефарбувались на переконаних лібералів, діючи заодно, мов сіамські близнюки, і цілком, так би мовити, взявши під свій контроль повстання в ім’я монтеристських принципів.
Їхнім останнім кроком учора о восьмій годині вечора було утворення у своїх-таки особах Монтеристського комітету, що засідав, наскільки мені відомо, у posada, яку тримав один мексиканець, колишній тореро, та ще й великий політик, а як його звати, я забув. Звідти вони надіслали відозву, звернену до нас, варварів і паралітиків з клубу Amarilla (ми також мали власний комітет): закликали до якогось попереднього порозуміння, щоб укласти мир і щоб, відповідно, шляхетну справу Свободи, як вони безсоромно висловились, “не заплямував кримінальний безлад консервативного егоїзму”! Коли я вийшов посидіти на сходах собору разом із Ностромо, члени клубу сáме повним ходом обмірковували належну відповідь, зібравшись у головній кімнаті, де на підлозі були розкидані вистріляні гільзи, свічки та інший мотлох, де виднілися купи битого скла і плями крові. Ніхто в місті не мав реальної влади, крім залізничних інженерів, чиї люди зайняли демонтовані будинки край Пласи, придбані компанією для облаштування міського вокзалу, та крім Ностромо, чиї карґадори спали під аркадами вздовж фасаду магазину Ансані. На Пласі горіло вогнище з поламаних меблів із салонів Інтенденсії, переважно позолочених, і полум’я бурхало високо — аж до статуї Карла IV. На східцях п’єдесталу лежав чийсь труп, широко розкинувши руки, а обличчя його було прикрите сомбреро, — можливо, данина уваги від друга. Відблиски вогню підсвічували листя перших дерев на Аламеді й танцювали на початку найближчої бічної вулиці, забарикадованої наваленими возами та забитими буйволами. Один леперо, закутаний у лахміття, сидів на одній із туш, смалячи цигарку. Це було перемир’я — розумієш? Єдиною живою істотою на Пласі, окрім нас, був карґадор, який походжав туди-сюди, ніби вартовий, з довгим оголеним кинджалом у руці перед аркадами, де спали його друзі. І, крім вогнища, в усьому темному місті світилися лише вікна клубу на розі Calle».